— Ти, головне, скажи, вбито командира чи ні? — сказав Тамакіті.
— Так, повідомляють, що одного з командирів спецназу вбито. Куля потрапила у праве око і вийшла через потилицю, — сказав радист.
— Зрозуміло, чому вони там скаженіють. А на яку відстань збираються підступати? Коли я стріляв, машина стояла за сімдесят-вісімдесят метрів звідси.
— Кажуть, що машина залишається на тому самому місті.
— А вперед просуватися не збираються?
— Диктор нічого не каже, нервує щось. Схоже, що поки що стоятимуть на місці.
— Вони тепер добре засвоїли, що можна від нас очікувати. А на відстані сімдесят-вісімдесят метрів вони тепер можуть закріпитися і тримати оборону. Тепер вони викопають окопи біля машини і притягнуть мішки з піском, а потім почнуть переконувати нас здатися. А врешті-решт, підуть на штурм.
— Зачекай, слідом за повідомленням про смерть спецназівця з’явилося нове повідомлення. Передають інформацію про заручників, — сказав радист. — Усе-таки хтось передав нашу трансляцію засобам масової комунікації. Поліція змушена була офіційно сказати про це… Розказують про вас та Дзіна, тільки чомусь вас називають якимось іншим іменем.
— Справа в тому, що Оокі Ісана — не справжнє моє ім’я.
— Ясно, а то я думав, що це вони з метою дотримання прав заручників називають вас по-іншому. А потім я подумав, що просто помилився. А ще поліція каже, що в нас декілька десятків гранат.
— От і добре. Нам це вигідно, — сказав Такакі. — Це, певно, наші хлопці, яких схопили, розпускають брехливі чутки, щоб допомогти нам.
— І вони на щось згодилися, — сказав Тамакіті спокійним голосом, звертаючись до Ісана.
Тамакіті підійшов перевірити, наскільки міцну барикаду збудував Ісана.
— Як ваші очі? В Червоновидого якісь червоні, щоправда, вони, здається, в нього завжди такі… — запитав Доктор, піднявшись на третій поверх.
Доктор перевіряв усе сховище. Незважаючи на таку велику кількість диму та звуки газових куль, ніхто не відчував ані різі в очах, ані сухості в горлі. Газові кулі потрапили й на дах, і влучали по стінах, однак, схоже, що всередину приміщення газ не проник.
— Добре, що кришка в бункері зачиняється так щільно, — сказав Доктор. — Незручно тільки, що немає з ним зв’язку. Чому не встановили переговорного пристрою?
— Тому що це атомне сховище, — відповів Ісана. — Передбачається, що коли станеться вибух, то всі мешканці мають спуститися у бункер. З ким їм тоді перемовлятися?
— Можливо, й так, — невпевнено сказав Тамакіті. В інших хлопців також вигляд був не надто переконаний.
О пів на одинадцяту розриви димових шашок та стукіт газових куль по стіні раптово припинилися, як раптово припиняється літня злива. Біла завіса почала рідшати, і поступово деінде показувалося сонце. Тамакіті сидів, уперши приклад автомата в коліно, і, витягнувши шию, вглядався крізь бійницю. Такакі відставив рушницю, але бінокль, який висів у нього на шиї, не давав нікому.
— Супротивник зміцнив позиції. Тепер буде досить важко влучити в когось.
— Вони хочуть почати переговори, — сказав Такакі. — Щоправда, переговори обмежаться їхніми закликами кидати зброю, здаватися в полон та відпустити заручників. Їм це треба, щоб виправдатися перед журналістами. Після цього буде штурм. Зрештою, почекаємо.
— Поки не буду впевнений, що влучу, не стрілятиму. Вони цілитимуться у бійниці, так що стережіться.
Радист, як і досі, був зайнятий рацією, а всі інші спостерігали за ворогом, стоячи з боків бійниць.
— Ну що там? Що ви там робите? — почувся голос Червоновидого.
— Спостерігаємо, — крикнув у відповідь Такакі.
Після того як сліпуче світло прийшло на зміну густому диму, одразу розгледіти, що відбувалося назовні, було важко. Насамперед Ісана побачив стару вишню. Серед листя виднілися гілки, в які влучили димові шашки та газові кулі. Ці ушкодження вишні завдав ворог. Подивившись вбік від дерева, Ісана побачив прямо перед сховищем на відстані десь вісімдесяти метрів велику поліцейську машину, яка стояла боком, зануривши колеса у траву. Частина вікна, куди влучив Тамакіті, була закрита щитом. По обидва боки від машини тягнулися подвійні шеренги вишикуваних у ряд щитів. Між щитами виднілися проміжки, які, видно, слугували бійницями. Трава навколо була притоптана, а перед самими шеренгами щитів видно було чорну землю. Як і передбачав Такакі, вони вирили біля машини окоп. Щоправда, людей у цьому троянському коні наших часів не було видно. Окрім машини та шеренги щитів, серед густої трави нічого нового не з’явилося. На барикадах колишньої кіностудії ніякої метушні помітно не було — видно, одноокі мокриці порозбігалися, нажахані смертю одного з командирів. Якби ще не шумів гвинтокрил, який було чутно і тоді, коли нічого не було видно, то саме такий пейзаж мали б побачити мешканці ядерного сховища, коли б визирнули назовні, після того як спала радіація. Перебуваючи на зв’язку з душами дерев та китів, Ісана в цей момент відчув, що вони підказують одне слово: свобода. Коли він займався рекламою ядерних сховищ, то питанням номер один, яке він ставив собі як потенційний клієнт, було: а як наша сім’я існуватиме, якщо всі навколо загинуть? Тепер Ісана знав, як йому слід було б відповідати. Він мав би сказати: шановна пані, ваша сім’я зможе насолоджуватися справжньою свободою.