— Невже я справді загину разом із ними? — злостиво сказав Тамакіті.
Гучномовець поліцейських знову заговорив. Вони не реагували на слова Тамакіті, не висловлювали зневаги чи глузування. Вони просто повторювали ті самі шаблонні фрази.
— Невже до них нічого не дійшло? — здивувався Такакі.
— Дещо все-таки дійшло, — сказав радист. — Принаймні, судячи з того, що говорять по радіо. Поліція по всій Японії стоїть на вухах. Усі страшенно розлючені. Навіть диктор, і той розлючений, аж голос тремтить. Зазвичай він розказує про погоду. Ну що ти з нього візьмеш… Нашу відповідь по мегафону не передають, видно, заборонено. Говорять лише, що ми за допомогою гучномовця провокуємо поліцію. Шкода.
— Значить, висувати вимоги таким чином сенсу немає, — сказав Такакі. — А я саме думав задля цього і використати мегафон. І навіть якщо поліцейські проігнорують наші вимоги, то журналісти могли б і вхопитися за них та передати широкому загалу, щоб із нами скоріше домовилися. Видно, треба сподіватися на радіостанцію Вільних Мореплавців.
— Ті, хто передав наше повідомлення пресі та телебаченню, вже сидять біля приймачів і чекають, щоб ми сказали щось нового, аби продати це знову журналістам. Поліція також вже, напевно, налаштувалася на нашу частоту і слухатиме все, що ми скажемо, — стримано сказав радист.
О пів на дванадцяту радіостанція Вільних Мореплавців знову почала трансляцію, розповсюджуючи текст, який склав Ісана, користуючись записами Червоновидого. Базікання гучномовця та гвинтокрила заважали трансляції, тому всі щілини у бійницях ретельно закрили. Відтак стало жарко, і всі сиділи, обливаючись потом, який стікав по обличчях, наче сльози. Долаючи дискомфорт, радист зібрався і незворушним та спокійним голосом, наче його аудиторія була на іншому боці земної кулі, почав мовлення:
— Young man be not forgetful of prayer. Говорить радіостанція Команди Вільних Мореплавців. Передача ведеться на частоті 450 мегагерц. Усі, хто можуть прийняти наш сигнал, передайте наше повідомлення безпосередньо засобам масової інформації або ж запишіть його на плівку. Тих, хто передали наше попереднє повідомлення, просимо передати також і те, яке ви зараз слухаєте. Young man be not forgetful of prayer. Говорить радіостанція Команди Вільних Мореплавців. Ми хочемо, щоб наші вимоги стали відомі і поліцейському департаменту. Отже, наші умови такі. Ми вимагаємо, щоб нам надали моторизоване судно, розраховане щонайменше на команду з восьми чоловік. Параметри судна такі: довжина — п’ятнадцять метрів, водотоннажність — п’ятнадцять з половиною тонн, потужність двигуна — тридцять вісім кінських сил. Конструктивно судно може бути схожим із рибальським судном для ловлі тунця. Ми вимагаємо також, щоб на кораблі був щонайменше тижневий запас води, їжі та пального. Судно має бути в порту Еносіма. Щоб дістатися туди, нам необхідна також машина. При цьому ми не вимагаємо ніяких коштів від держави. За нашими підрахунками, на придбання всього необхідного має піти близько п’ятнадцяти мільйонів єн — сума, яку нам надасть родина заручників, які перебувають у наших руках. Попереджаємо, поки не будуть виконані наші вимоги, ми будемо чинити збройний спротив, використовуючи автомати, гвинтівки, гранати та динаміт. Ми готові піти на те, щоб підірвати себе. Будь-які спроби звільнити заручників призведуть до їхньої смерті. Відповідь, яка може бути передана як самою поліцією, так і через засоби масової інформації, ми чекаємо до першої години дня. Особливо звертаємося до телебачення та преси, щоб вони простежили, аби поліція не знехтувала згодою родичів заручників. Young man be not forgetful of prayer. Говорить радіостанція Команди Вільних Мореплавців…
— Навряд чи вони приймуть такі нахабні умови, — сказав Тамакіті. — З другого боку, в результаті нашої зухвалості ми зможемо отримати омріяний корабель…
Ці, не властиві Тамакіті слова, певно, передавали те, що відчували всі Вільні Мореплавці.
Раптом почався обстріл. Цього разу стріляли газовими та звичайними кулями з гвинтівок. Тамакіті одразу відповів, на мить висунувшись, щоб прицілитися у шпарину між щитами, однак їхніх снайперів ретельно прикривали щити, так що постріли Тамакіті були марними. Натомість з боку супротивника у розбарикадовану бійницю потрапили дві газові кулі. Тамакіті забрав автомат, і Доктор знову закрив бійницю. Всі у приміщенні тепер проливали безпричинні сльози і кашляли, притискаючи до очей дольки лимона. Якби їх почали прицільно обстрілювати газовими кулями, то довелось би закрити наглухо всі бійниці, і тоді ніякого вогню у відповідь вони не могли дати. А якби у приміщення почали б потрапляти газові кулі, хлопцям довелось би скрутно. А це наводило на думку, що супротивник ще не кинув у бій свої основні сили. Такі висновки справляли гнітюче враження на присутніх, які нічого не могли вдіяти і лише терли очі, чекаючи, поки до них повернеться здатність бачити. І Такакі, і Доктор, і Тамакіті, який припинив відстрілюватися, мовчки слухали, як по стінах стукотять кулі.