— Збили! — сказав радист сповненим жалю голосом. — Збили. Вони збили нашу антену!
Саме це і було основною метою обстрілу, тому що він одразу припинився, і стало тихо. Всі підійшли до рації. Радист відчайдушно крутив ручки, намагаючись налаштувати рацію, однак всі навколо розуміли — серце рації зупинилося. Приймати сигнал і слухати радіо вони могли, але вести трансляцію самим відтепер було неможливо, так само вони не могли більше перехоплювати переговори поліцейських. Якийсь час радист дивився на труп рації, а потім відсунув столик, на якому вона стояла, і розпрямив плечі.
— А що в нас із електрикою?
— Як що? Відімкнута вже давним-давно, — сказав радист так, наче довелося пояснювати елементарні речі бовдурам.
Ісана одразу пригадав, що вставив у магнітофон Дзіна батарейки. Вони автоматично спрацьовували, коли магнітофон відмикали від електрики. Ісана вивчив цей механізм, бо неодноразово користувався ним, коли доводилося залишати Дзіна самого.
— Дотепер рація працювала на батарейках. Вони, видно, зрозуміли це і вирішили знищити антену. От яка їхня відповідь на наші вимоги. Ну хіба не мерзотники?..
Радист відкинувся і заплющив очі. Тільки тепер Ісана зрозумів, що впродовж усього часу він бачив радиста лише в профіль. Зараз він побачив його густі брови, що сходилися на переніссі. По щоках уздовж носа тягнулися дві брудні смужки. Роздуваючи сильні ніздрі, він важко дихав. Очі в нього були заплющені. За стінами сховища знову чулися постріли та бездумні заклики: «Зловмисники у будівлі! Не збільшуйте свою провину!..»
— Піду знайду антену. Треба її полагодити. Цього разу я зроблю її зовсім коротенькою і прилаштую посеред даху, — сказав радист ніяковіючи, однак залишаючись розсердженим.
— Тільки сунешся — одразу пристрелять, — сказав Тамакіті. — І звідси прикрити тебе ми не зможемо.
— Звичайно, не зможете, — сказав радист, не розплющуючи очей. — Там усюди камери, так що навряд чи вони одразу почнуть стріляти у неозброєну людину. Так, може, тільки щоб налякати. А я вибіжу звідси, наче рятуючись, і доберуся до антени.
Всі розуміли, що слова радиста — не більше як самозаспокоєння.
— А навіщо вона потрібна, ця антена? — раптом сказав Такакі. — Навіщо нам щось транслювати? Досить уже! Ми двічі виходили в ефір, і двічі вони нас ігнорували. Налаштуєш антену, а результат буде такий самий.
— Неправда. Нічого вони не ігнорують. Навіщо б їм тоді збивати нашу антену? — сказав радист, демонструючи непохитність. — У те, що вони приймуть наші вимоги і все піде як по маслу, я сам не дуже вірю. Однак ми створили радіостанцію, і навіть із власними позивними. І що тепер? Через якусь антену все відкинути? Якщо отак зупинитися на півдорозі, то, виходить, у нас не радіостанція була, а просто гра в радіо. А я прийшов сюди не в іграшки бавитися, а налаштувати, зокрема, трансляцію. Ненавиджу, коли так виходить…
Радист замовк. Червоними від сльозоточивого газу очима він дивився на балконні двері.
— Всі ж розуміють, що трансляція втратила сенс, — сказав Ісана. — Тоді навіщо знову її налагоджувати, якщо це все одно нічого не дасть?
Радист глянув на нього осудливо і разом з тим зневажливо. А потім він відвів погляд і занурився у себе. Піднявши з підлоги кусачки, він засунув їх за пояс бавовняних шортів і попрямував до барикади перед балконними дверима. Коли він почав відкидати залізобетонні уламки, крізь щілини стало пробиватися сонце. До нього підійшов Тамакіті і заходився йому допомагати.
Низько нахилившись, наче боячись сонячного сяйва, радист вийшов на балкон, абсолютно не звертаючи уваги на те, що коїлося навколо.
Тієї ж миті його ноги скинулися вгору, наче від пориву вітру, потім прогримів постріл, і він упав. Коли він лежав, пролунав ще один постріл. Однак він одразу ж підвівся на ноги. Тамакіті вирішив, що зараз він повернеться назад, і почав робити ще більший отвір у барикаді, але радист зробив крок, потім другий і, пройшовши повз барикаду, піднявся по залізній драбині на дах. Пролунав ще один постріл. Тамакіті повернувся до бійниці, розчистив місце для автомата і дав довгу чергу. Ніякої шкоди супротивнику його постріли не заподіяли. Випускаючи в порожнечу автоматні черги, Тамакіті плакав і нічого не бачив від сліз. По шибці крайньої бійниці, найближчої до драбини, почав збігати струмок світлої крові. Такакі покликав радиста, але відповіді не почув. Радист загинув, і лише кров, що збігала по шибці, свідчила: те, за що він загинув, було не грою у радіо.