— Невже цього також вчать у медичному?
Доктор відповів, що шити навчився, коли доводилося зшивати вітрила.
Спеціаліст зі слів написав на полотнищі фломастером: «Що з нашим судном?» Вони підвісили до полотна вантаж і, закріпивши на планках, вивісили через бійницю.
Одразу почався шквальний вогонь. Уже через хвилину снайпери збили плакат, від нього залишилися лише мотузки, що звисали з бійниці. Гучномовець продовжував проговорювати свій текст. Від спеки поліцейська машина та шеренги щитів починали втрачати чіткі обриси. Земля, яку викидали, коли рили окопи, стала сухою, як пісок. Безперечно, в самих окопах було також сухо і жарко. У сховищі також ставало дедалі жаркіше. О другій з’явилася машина «швидкої допомоги». Вона під’їжджала з боку схилу, намагаючись об’їхати долину, і застрягла у колії, яку зробили самоскиди.
— Водій «швидкої», видно, певен, що ми дотримуємося угоди щодо Червоного Хреста. І це при тому, що на наш один постріл вони відповідають тисячею.
— А ти не думай, це не проста машина. В ній куленепробивні шибки і захищений бензобак, — сказав Тамакіті. — Хай там як, а стріляти по «швидкій» я не збираюся. Досить того, що поліцейські визнали, що в них люди не витримують сонячних ударів, їм і так має бути соромно.
— Якщо їм і справді соромно, то чому б їм не дозволити нам забрати з даху радиста? — сказав Доктор.
— Щодо нас ніякого сорому вони не відчувають. Хіба що віддалене почуття підмоченої репутації в очах суспільства, — сказав Такакі. — А нас вони і за людей не вважають.
Опинившись у безпеці за поліцейською машиною, «швидка допомога» зупинилася, і лікарі почали надавати медичну допомогу. Вони, видно, зрозуміли, що обстрілювати «швидкі» ніхто не буде, тому що з’явилася ще одна машина, яка цього разу вже їхала навпростець. Скільки у них постраждалих від сонячних ударів? А може, це просто обманний маневр, щоб доставити бійцям їжу? Так чи інакше, хоча б деякий час можна було перепочити. Розібравши барикади перед балконними дверима, вони впустили всередину свіже повітря. Якби зараз почався обстріл газовими кулями, їм би було дуже скрутно. Однак не схоже було, що супротивник почне обстріл, видно, подіяло те, що Вільні Мореплавці не чинили перешкод «швидким»).
— Може, взяти прапор із червоним хрестом і вилізти з ним на дах? — запропонував Тамакіті.
— Якщо тебе підстрелять, ми втратимо єдиного снайпера, — сказав Такакі. — В радиста хоча і не було прапора, але було ж очевидно, що він неозброєний. Краще пообідаємо, поки ми ще живі…
Спустившись на кухню, Ісана побачив, що Інаго вже поралася біля плити. Дзін сидів поруч за кухонним столом.
— Привіт, Дзін, як ти? — звернувся до сина Ісана, однак Дзін лише на мить повернув до нього голову і знову продовжив уважно слухати, що говорила Інаго.
— Це звуки гелікоптера… А це голос поліцейського…
— Звуки гелікоптера… Голос поліцейського… — повторював Дзін.
Інаго не стільки хотіла підбадьорити Дзіна, скільки сама намагалася заспокоїтися, слухаючи відлуння власних слів, як колись робив і Ісана, коли його заїдала туга. Вибір страв, які готувала Інаго, був нібито продиктований непевним становищем Команди. Вона не дістала жодної бляшанки консервів, які були розраховані на тривалу облогу. Власне, це було пов’язано із тим, що не можна було користуватися електричною каструлею. Натомість вона наварила величезну кількість вермішелі і поставила на стіл найдорожче з того, що було в їхніх запасах. Мореплавців знову чекав бенкет.
Відкрили бляшанку крабів, і Дзіну дісталася крабова лапа, яку він, взявши великим та вказівним пальцями, ретельно роздивився, а потім з насолодою відправив до рота. Ціла вічність відділяла теперішнього Дзіна, який посміхаючись підносив до очей шматок краба, і того Дзіна, який навідріз відмовлявся від їжі.
— Я лежала в бункері і думала, що все моє життя до вчорашньої ночі було іншим. Тепер я відчуваю, що в мене почалося нове життя.
Дивлячись у її почервонілі очі, Ісана бачив, що в них і справді з’явилася якась нова життєва сила.
Залишивши на варті самого Доктора, вся команда зібралася у вітальні.