Птаха не міг знайти місця, куди поставити пляшку з віскі — в помешканні Хіміко панував справжній хаос: журнали, книжки, порожні пляшки та коробки, мушлі, ножі та ножиці, сухі квіти, наламані в зимових чагарниках, свіжа кореспонденція впереміш із старими листами, засушені зразки комах — ця повінь з найрізноманітніших речей і сміття вкривала собою всі поверхні навколо, починаючи з ліжка та столу і закінчуючи книжковою полицею біля вікна, телевізором та програвачем. Почовгавши ногами, Птаха розчистив невеличке місце під собою і поставив пляшку з «Джонні Вокером» на підлогу, затиснувши її п’ятами. Дивлячись на нього, Хіміко, ніби відповідаючи на німе запитання, сказала:
— Я так і не навчилася бути охайною. Слухай, Птахо, тут було так само, коли ти приходив минулого разу?
— Точнісінько так само. Якщо ти пам’ятаєш, я тоді добряче порізав ногу.
— Авжеж! Тут все-все було в крові, — відповіла Хіміко, віддавшись спогадам. — Як давно це було, га, Птахо? Хоча, по правді кажучи, в мене все без змін. А в тебе?
— А в мене сталась катастрофа.
— Катастрофа?
Птаха завагався. Він не збирався починати розмову відразу зі своїх нещасть. Намагаючись розповісти все, що сталось, якомога простіше та коротше, він відповів:
— У нас народилась дитина, але відразу померла.
— О, ні! У тебе теж? Ти третій з моїх друзів, з ким це трапляється. Напевно, це вплив радіоактивних дощів, як гадаєш?
Птаха спробував порівняти свою двоголову дитину з тим, що він бачив на фотографіях дитячих мутацій, викликаних радіацією. Але навіть від самої думки про це, не кажучи вже про те, щоб говорити про це з іншою людиною, йому до горла підступав нудотний гарячий сором: нещастя — це ж так йому властиво! Здавалось, він ніколи не зможе поділитися своєю бідою з будь-ким на цій землі.
— Ні, я думаю, у мене це просто нещасний випадок, — сказав Птаха.
— Який же гіркий досвід тобі довелося пережити, Птахо, — промовила подруга, спокійно дивлячись на Птаху. Її очі майже нічого не виражали, під повіками залягли темні тіні.
Птаха вирішив не копирсатися у прихованому смислі її погляду і підняв з підлоги пляшку.
— Я прийшов, подумавши, що ти не заперечуватимеш, якщо я питиму віскі в тебе вдома посеред дня. Вип’єш зі мною?
Він відчув, що поводиться, як молодий нахабний жиголо, спокушаючи жінку на бажане. Втім, так з Хіміко поводили себе майже всі чоловіки, з якими вона товаришувала. Чоловік, з яким вона одружилася, більше за всіх її друзів, починаючи з Птахи, поводився з нею в шлюбі так, ніби був її молодшим братом. І одного ранку повісився.
— Лихо, що спіткало твого сина, досі поряд з тобою. Ти ще не оговтався. Та я більше не питатиму тебе нічого про дитину.
— Я буду за це вдячний. Та й все одно, якщо запитаєш, мені майже нічого сказати.
— Давай вип’ємо?
— Так!
— Я хочу прийняти душ, Птахо, але ти починай без мене. Склянки та інший посуд візьми на кухні.
Коли Хіміко зникла за дверима ванної кімнати, Птаха встав. Слідом за вітальнею була крихітна спальня, менша за купе в спальному вагоні, а хвостову частину будинку було поділено між ванною та кухнею. Птаха перестрибнув через скинутий Хіміко хатній одяг та спідню білизну, які лежали на підлозі купкою, наче кіт, який згорнувся клубочком, і увійшов до кухні.
Повертаючись назад із глечиком води в руках та по склянці і чашці в кожній кишені, Птаха зиркнув через скляні двері до ванної кімнати. Там було ще темніше, ніж у кімнаті, але він все ж якось зміг розгледіти силует подруги. Ліву руку вона тримала високо над головою, ніби закриваючись від темних струменів води, правою Хіміко притримувала живіт і, злегка схиливши корпус праворуч, дивилася через плече на свої сідниці та трохи зігнуту ногу. Зненацька Птаха відчув непереборну огиду, по всьому його тілу пробіг холодок, вкриваючи його гусячою шкірою. Чоловік швидко відвернувся і, тремтячи, неначе тікав від привидів, які причаїлися в пітьмі, побіг назад до вітальні, у своє старе плетене крісло. У ньому знову ожила та давня і сильна до патологічної тривожності дитяча відраза до оголеного тіла, яку він вже одного разу зміг у собі побороти. Птаха відчував, що цей спрут страху дістане його своїми щупальцями навіть у лікарні, коли він повернеться до ліжка своєї дружини. Вона досі лежить, знесилена після пологів і впевнена в тому, що він разом з їхнім сином поїхав до іншої клініки через вроджену серцеву патологію. Цікаво, це надовго? А може, відчуття лише загострюватиметься?