— Схоже, Червоновидий дістався-таки машини, — сказав Тамакіті. — Двері, які раніше були розчиненими, зараз зачинені.
— Головне, щоб його не помітили з того боку, — сказав Ісана.
— А хоч би й помітили, тепер вони йому нічого не зроблять. Двері ж він зачинив, — сказав Такакі. — А от нам зараз доведеться несолодко.
З правого та лівого боку до сховища наближалися броньовані поліцейські машини. Якщо додати ще і загін спецназу, що зайняв позиції серед саджанців з тильного боку будівлі, то оточення можна було вважати суцільним. Усі бійниці були під прицілом снайперів, що ховалися за машинами та щитами по обидва боки від них.
— Що ми будемо робити, якщо вони надумають атакувати нас усі разом? У нас стріляти вміє лише одна людина, — сказав Доктор.
— Залишається лише сподіватися, що вони остерігатимуться нападати, думаючи, що в нас тут купа гранат, — сказав Такакі.
— Зате тепер, побачивши, що Червоновидий, ризикуючи життям, поліз назовні із самим лише динамітом, вони швидко второпають, що до чого, — сказав Тамакіті, ледь рухаючи язиком, наче на ньому лежала гиря. — Хоча б заради цього треба було дати йому гранату…
— Червоновидий робитиме, як вважатиме за потрібне, — різко сказав Такакі. — Немає чого говорити про нього, коли його тут немає. Себе ти, може, і втішиш, зате Червоновидому вже нічим не допоможеш. Єдине, що ми можемо для нього зробити, це всіма силами прикривати його безглуздя.
— Всі, хто у сховищі! Всі, хто у сховищі! — пролунало із гучномовця праворуч від сховища. Такакі швидким рухом витягнув загородки з бійниці. Ісана одразу впізнав цей голос, однак, дивним чином, йому вчулося, що цим голосом говорить Лиходій. У ньому відчувалася манера старого політика, і якби Лиходій був жінкою, саме таким штучним голосом він би і говорив. — Я — та особа, у якої ви вимагаєте корабель. Однак ніякого бажання давати вам корабель у мене немає. Абсолютно ніякого бажання давати вам корабель. Раджу вам полишити свої безглузді сподівання. Погрозами ви нічого не доб’єтесь. Негайно звільніть заручників і виходьте з будівлі! Якщо ви вийдете і не будете погіршувати своє становище, то можете розраховувати на мою підтримку в ході розгляду вашої справи. Я візьму на себе і витрати на адвокатів. Виходьте негайно. Ви тримаєте в заручниках дитину із розумовими вадами. Це підло і жорстоко. Закликаю вас негайно звільнити заручників і виходити з будівлі. Тому, що ви робите, немає жодних виправдань. Навіщо ви це робите? Чого ви добиваєтесь? Ви нібито чекаєте, що станеться якийсь масштабний землетрус? Ви прагнете того, щоб люди страждали? Навіщо? Така антигромадська позиція абсолютно неприпустима. І такі речі будуть неприпустимими за будь-якого соціального устрою. Майбутнє суспільство приречене на загибель, якщо в ньому залишатимуться такі антигромадські елементи. Те, чого ви прагнете, не може бути досягнуто ні за яких обставин і ніде в світі. Врешті-решт, що ви вимагаєте? Ви лінчуєте своїх же товаришів і доводите їх до самогубства, ви вбили поліцейського і захопили у заручники розумово відсталу дитину. До чого все це веде? Та ви просто нелюди! Як я можу надати таким, як ви, засіб для втечі? Це вже вийшло за рамки особистих стосунків. І якщо навіть мені доведеться пожертвувати моїм недоумкуватим сином, я ні за яких обставин не піду на ваші вимоги. Адже в мене є обов’язок перед людьми, перед суспільством. Як мати я не знаходжу собі місця від горя. Однак як член суспільства я маю керуватися інтересами суспільства. Всі ваші вимоги я цілком відкидаю. Звільніть заручників і виходьте з будівлі! Ті, хто в будівлі! Ті, хто в будівлі! Кидайте зброю і негайно виходьте з будівлі! Ви — підлота. І на ваші підлі вимоги я не піду. Я відмовляюся. Навіть ціною власної дитини, навіть якщо доведеться пожертвувати власною розумово відсталою дитиною, я не піду на ваші вимоги. Негайно викиньте з голів вашу маячню. Звільніть заручників і виходьте! Це ваш останній шанс. Звільніть заручників і виходьте з будівлі…
— Нічого собі дружина вам дісталася! — майже у захваті сказав Такакі.
Ісана був настільки вражений, що навіть не одразу відповів, і лише після того, як гучномовець, витримавши паузу, почав повторювати те саме, він усвідомив, що до нього звертаються.
— За все наше спільне життя вона жодного разу не видавала таких довгих промов, — почав було виправдовуватися Ісана. — З віком людина змінюється…
— Вам немає чого соромитися, — сказав Такакі. — Однак дивно, що, говорячи про заручників, вона згадувала лише Дзіна і жодного разу не сказала про вас. Невже вона й справді думає, що ви з нами заодно? Цікаво, чи поділяє цю думку поліція?