— А це ще що таке? Що це? — злякано промовив Доктор, який вів спостереження з бійниці, дивлячись у бінокль.
— Це просто вітер, — відповів Ісана, який цілий рік спостерігав за місцевістю.
Вітер гойдав густу траву, і було видно, як довгі стебла золотарника хвилями пригиналися до землі, наче скошені велетенською рукою. Вітер, певно, освіжить сили противника, і вони ринуться у бій з новим запалом нищівної енергії.
— Позаду сховища, де насаджені молоді деревця, під’їхала пожежна машина, а за нею — гігантський кран із гирею на гаку. Цей кран у п’ять разів більший, аніж ті, що руйнували кіностудію, — сповістив Тамакіті, який спостерігав за місцевістю позаду сховища.
— Невже так прямо і під’їхали? — здивувався Такакі і підійшов до бійниці. — Дійсно, вони вже тут.
— Вони так і не второпали, що хотів зробити Червоновидий, але зрозуміли, що гранат у нас вже немає, — сказав Тамакіті з похмурим завзяттям. — Вирішили, видно, що Червоновидий просто не витримав і вийшов, щоб підірвати поліцейську машину. А оскільки гранат немає, то й узяв із собою динаміт і сам підірвався.
— Спочатку вони сповістили всім через журналістів, що у нас купа гранат, а тепер упевнені, що в нас їх немає, — сказав Такакі. — Схоже, вони від початку здогадувалися про це. А тепер переконалися, що ми використали всі гранати, і думають, що ми будемо обороняти сховище самими лише гвинтівками…
— Зате на власній шкурі відчують, скільки їх у нас, — ще похмуріше сказав Тамакіті.
— Чекайте, у нас же заручники. Ми ж тримаємо Дзіна, невже вони цього не розуміють? — сказав Доктор. — Вони що, так і підуть на штурм? Невже переговори закінчені?
— А ти що думав? Поліції байдуже до заручників. Їм головне — щоб журналісти заспокоїлися. Зараз по всіх каналах розказують, як мати дитини хотіла нас умовити, і що ми їй відповіли, і як ми вчинили у відповідь вибух, і про що можна з нами домовлятися після цього? Стадія переговорів закінчилася. Тепер усі переконані, що заручників можна звільнити тільки силою. І якщо з бандитами не покінчити завидна, то місцеві жителі залишаться у небезпеці.
— Якщо так, то треба звільнити заручників, перед тим як почнеться штурм, — рішуче сказав Доктор, показуючи членам команди свою непохитність.
— Справа не в заручниках, — спробував було заперечити йому Ісана, однак Доктор продовжив наполягати на своєму.
— Коли почнеться штурм, тут усе наповниться газом, і Дзінові буде дуже зле. Звичайно, ми можемо закрити його в бункері, однак, врешті-решт, коли вони відкриють кришку, то газ миттєво потрапить всередину. До того ж вони спочатку обстріляють бункер газовими кулями. Ви взагалі уявляєте, що буде з очима, горлом та шкірою Дзіна?
— А нам заручники вже непотрібні. Навіть якщо ми зможемо обміняти їх на корабель, у нас уже немає ані радиста, ані штурмана. Досвід мореплавання є лише у Такакі та у мене. Навіть якщо буде на чому, ми все одно не зможемо вийти в море, — сказав Тамакіті розчаровано.
Ісана хотів сказати Тамакіті, що він насправді не заручник, але раптом він зрозумів, що це говорить той самий Тамакіті, який більше за всіх наполягав на війні, але, виявляється, він увесь час мріяв про плавання.
— Я готовий здатися, щоб урятувати Дзіна. Ми з Інаго здамося, — сказав Доктор із властивою йому рішучістю.
— Ну, Інаго за себе вирішуватиме сама, — тихо сказав Такакі.
— Гаразд, я піду поговорю з Інаго, — сказав Доктор, показуючи, що його не цікавить, що про нього говоритимуть, поки його не буде.
Однак ті, хто залишився у рубці, не обговорювали рішення Доктора. Незважаючи на те, яким буде рішення Інаго, зараз доля Команди Вільних Мореплавців залежить від того, чи скажуть Тамакіті чи Такакі те, про що вони зараз мовчки розмірковують, — повідомив Ісана душам дерев і китів, задихаючись від задушливого повітря у приміщені.
— Я буду продовжувати бій до останньої гранати, — сказав Тамакіті, відчуваючи на серці тягар за смерть Червоновидого.
— А що робитимете ви? — спитав Такакі з очевидною метою у чомусь переконати Ісана. — Якщо піде Дзін, то, природно, ви також маєте піти. Хоча, безперечно, це ваше сховище, і ми вдерлися у нього…
— Гадаю, що Дзіна можна довірити Інаго та Доктору, — відверто відповів Ісана, і його відвертість була підтвердженням зробленого ним вибору. — Я вже казав, що став відлюдником, щоб присвятити себе діяльності повіреного дерев і китів. Але я так і не зміг сповістити іншим про сутність моєї діяльності. Отже, я знехтував своїми обов’язками. Тому я думаю, що коли я залишуся у сховищі до кінця, то хоча б цим я зможу сповістити зовнішній світ про свою діяльність. Сховище в оточенні декількох сотень поліцейських, і якщо мене вб’ють, то це означатиме, що люди вбили повіреного дерев і китів. При цьому це послання я зможу передати за допомогою телебачення, радіо та газет, і, напевно, кращої нагоди в мене не буде. І цим я зобов’язаний Команді Вільних Мореплавців…