— Ну, що ж, ваше право, — сказав Такакі. — В такому разі, Інаго має піти з Дзіном. І поки вони разом із Доктором не підуть, ми утримаємося від бойових дій. А потім продовжимо війну.
— Зачекай, Такакі, — сказав Тамакіті, піднявши посіріле обличчя, яке було сповнене твердої рішучості. — Я тут подумав, якщо ми залишимося тут утрьох, нас, безперечно, знищать. Тоді вийде, що це буде кінець Команді Вільних Мореплавців. Щось на кшталт того сну, який весь час бачив Бой… Навіть якщо Інаго та Доктор залишаться живими, їм доведеться займатися Дзіном, їм буде не до Команди Вільних Мореплавців. До того ж мені здається, що оскільки Доктор вирішив піти звідси, то, не виключено, що він не мріяв про те, щоб вийти в море на кораблі. А Інаго не зможе одна впоратися з усім. Тобто, що виходить? Приплюснутий, Бой, радист, Червоновидий, тепер ми… І справді буде, як уві сні Боя. Це кінець, розумієш? Тому я і подумав… Давай я їм добряче вмажу своїми гранатами, а ти підеш і зробиш так, щоб Команда Вільних Мореплавців не зникла безслідно, наче сон?
— Ти пропонуєш мені піти? — сказав Такакі, силкуючись зрозуміти, про що йдеться. Його спітніле бліде обличчя стало непроникним.
— Так. Я думаю, ти маєш виконати свою місію, — сказав Тамакіті, підтягуючи до себе автомат.
— Ти пропонуєш мені піти? А ти забув, що саме я створив Команду Вільних Мореплавців? — сказав Такакі, криво посміхаючись.
— Правильно, Команду Вільних Мореплавців створив ти. Саме тому ти і повинен піти, щоб знову її створити. А інакше вийде, що все було лише грою, якимось жартом, — продовжував наполягати Тамакіті.
— Якщо вже ти заговорив про це, то пригадай, що я ще раніше пропонував усім здатися, — сказав Такакі. — Хто-хто, а я не вважаю Команду Вільних Мореплавців жартом. Особливо зараз…
— Саме такий ти і потрібен там, — Тамакіті відчував, що зможе переконати Такакі, і продовжив ще більш наполегливо: — А окрім того, що ти зможеш все розказати їм про Команду, ти зможеш також і переконати їх, що Інаго та Доктор не причетні ні до захоплення заручників, ні до вбивства Приплюснутого. Інакше, що буде з Дзіном?
— А хіба не до ваших обов’язків входило спілкуватися із зовнішнім світом від імені Вільних Мореплавців? — звернувся Такакі до Ісана, і на його брудному обличчі був страх, який пересилив легкодухість. — Хто, як не ви, наш спеціаліст зі слів?
— Ми вже говорили про це ще вчора, і нещодавно я також свою позицію пояснив, — відповів Ісана. — Я знімаю з себе повноваження спеціаліста зі слів Команди Вільних Мореплавців. Адже я хочу залишитися повіреним дерев і китів. А внутрішні справи Вільних Мореплавців вирішувати вам — ветеранам команди.
Сказавши це, Ісана взяв рушницю, якою користувався Червоновидий, і пішов геть з рубки, не дивлячись в очі Такакі. Спускаючись униз крученими сходами, він зустрівся з Інаго та Доктором, які піднімалися в рубку. Ісана зупинився, щоб пропустити їх. Інаго притискала до себе Дзіна, який виглядав змученим та виснаженим. На руках у Інаго він почувався захищеним. Проходячи повз Ісана, вона пильно подивилася на нього — було видно, що вона щось ретельно обмірковує. Коли вона протискалася повз Ісана, його зів’ялий пеніс, наче гордий проробленою роботою, дістав імпульс і почав підніматися. Після того, чого він добився, тепер вона зможе отримати оргазм із будь-яким чоловіком…
Ісана спустився у вітальню і, підійшовши до бійниці, оглянув місцевість. Поліцейські машини і паркан зі щитів стояли, як і раніше. Тепер, коли сонце вже не відбивалося від щитів, у проміжках між ними можна було розгледіти складені мішки з піском. Це означало, що вірогідність влучити у когось була досить незначною. Однак Тамакіті, напевно, вже й сам у цьому переконався. Ісана споглядав обпалені гілки почорнілої вишні, яка деінде ще була вкрита свіжим листям. Дерево вмирало, у розпачі здійнявши догори гілки, немов людина руки, і не розуміло, за що на нього накинувся ворог. Коли тоді на Балканському півострові хлопчик прийшов до тями, Ісана відчув, як всередині нього, наче бульбашка, розірвався страх. Усвідомлюючи, наскільки безпомічним було це тільце, що звисало в нього на руках, і відчуваючи якесь дивне відчуття жорстокої зверхності, він зробив те, що зробив. І якщо зараз він знову переживає те, що відчував тієї миті, значить, він зробив це не тому, що діватися було нікуди, і не тому, що його свідомість затьмарилася. І коли Лиходій запитував його, чи не чув він скрику, Ісана збрехав, що не чув. Так само не зізнався він, що його руки були подряпані нігтями хлопчика. Тепер Лиходій залишився сам на сам із метастазами, вирощеними в його клітинах, і умирає в муках. Він прагне відчувати муки умирання і добивається цього. Однак, можливо, відмовляючись від знеболювальних уколів через страх зануритися у самого себе, він ні на мить не пригадує того хлопчика з Балканського півострова…