Ісана відчув, як всередині нього заворушилося те, що можна було б назвати душею. Все життя я був аморфним, — заговорив він із душами дерев і китів. — Незважаючи на свої спроби набути якоїсь певної форми, я залишався аморфним і, будучи таким, я намагався сфокусуватися на реальному світі, користуючись при цьому аморфним об'єктивом. І разом із моєю смертю вибухне і зникне цей аморфний світ. Вибухне і зникне, так і залишившись аморфним, занедбаним і жалюгідним. Перетвориться на ніщо, так і не ставши чимось… Так, розмовляючи з душами дерев і китів, Ісана раптом відчув, що не отримує відгуку від вишні, яка знаходилася прямо перед його очима. Чорна, обгоріла вишня вже здійнялася своєю душею в космос. І зникла. Цю вишню підпалила і викликала її загибель людина, яка була поруч з Ісана. І перед душами дерев і китів він не зміг зректися і сказати: Ні, я не маю ніякого відношення до людини, яка підпалила вишню. Цього заперечувати він не міг. Але я полюбив цього незвичайного парубка. Ми з ним дуже довго їхали в одній машині, він навіть півсловом не обмовився про те, що мав якісь досягнення у плаванні. Щонайпізніше до заходу сонця я буду вбитий, однак лише через одну річ я відчуваю прикрість — через те, що після смерті не зможу згадувати цього незвичайного парубка. От і все. Однак я не відчуваю прикрості через те, що все зникає і залишається незрозумілим…
— Такакі кличе, — звернулася до Ісана Інаго, тримаючи на руках Дзіна, який почав засинати.
У приглушеному світлі напівтемної кімнати карі очі Інаго тихо поблискували. Навколо очей та по крилах носа пролягали глибокі зморшки. Такою Інаго, певно, буде через десять років. Ісана подивився, як Дзін, наче притягнутий магнітом, пригорнув голову до повних і темних грудей дівчини. Шрам на голові Дзіна, який виглядав зовсім свіжим, нагадав Ісана про аморфність у цій гарній голові, що була спричинена операцією, яку пережив Дзін. Думаючи про це, Ісана переповнювало одвічне почуття протесту. Але незважаючи на це, сам він так і залишиться неоформленим і незабаром перетвориться на ніщо. Ну, що ж, Дзін, прощавай, — сказав про себе Ісана, як зазвичай він звертався до душ дерев і китів. — Смерть, так само, як і те, що у тебе в голові — аморфна. Все, що прагне набути форми, врешті-решт, гине. Саме тому, — і я вже давно про це розмірковую, — вибух, що веде до смерті, несе в собі радість. І я буду всіма силами намагатися вчинити його.
— Я йду геть. Із Дзіном та Доктором… Для мене самої це несподівано, адже я думала, що наша радість триватиме вічно…
— Радість не може тривати вічно. Так зазвичай вважають, — сказав Ісана, зворушений її словами. — Хай там як, але мені можна не тривожитися ні за тебе, ні за Дзіна. Прощавай. Докторе, на все добре.
Такакі спостерігав за тим, що коїться позаду сховища, примостившись біля бійниці на сходах. Такакі спустився, й Ісана помітив на його обличчі також глибокі зморшки. Однак на відміну від обличчя Інаго, Такакі був виснажений і, певно, відчував спрагу. Він подивився на Ісана і облизнув пересохлі губи.
— А пам’ятаєте Китове дерево? Я тоді розповів вам про нього, щоб залучити до Команди Вільних Мореплавців. Китове дерево — вигадка. Я просто вигадав його, щоб пов’язати це з тим, що було для вас важливим.
Ісана не поворухнувся. Він відчував, що в його зіщулених очах та скривлених тонких губах криється відчайдушна спроба помінятися з Ісана місцями і залишитися у сховищі.
— Я багато думав про Китове дерево, і воно стало для мене чимось на кшталт сну Боя, — сказав Ісана. — Однак повіреним дерев і китів я став ще до того, як дізнався про Китове дерево. І навіть якщо його не існує, для мене це не грає великої ролі… Тамакіті сказав уранці, що оскільки неможливо піти і переконатися, що то просто блиск від сонця в калюжах, а не шматочки срібла, то немає підстав вважати, що то не шматочки срібла. Так само міркую і я: оскільки я не можу поїхати на твою батьківщину і переконатися, що Китового дерева не існує, то для мене воно існуватиме й далі.