Выбрать главу

Птаха поволі пив віскі зі склянки і умиротворено посміхався. Алкоголь пішов по тілу, наповнивши всі незчисленні кровоносні капіляри в його організмі, і він відчував його розслаблюючу дію: тиск між рожевою темрявою, яка панувала у Птасі, та зовнішнім світом, було врівноважено. Втім, він усвідомлював, що це не триватиме вічно.

— Можна не розуміти все до деталей, але загалом ти ж уловив ідею? Упродовж твого двадцятисемилітнього життя напевно теж були моменти, коли ти стояв на грані життя та смерті. І тоді в одному всесвіті ти лишив своє бездиханне тіло, а в цьому лишився жити, Птахо. Я впевнена, що ти пам’ятаєш ці миті!

— Звісно, пам’ятаю. Отже, ти хочеш сказати, що я в інших світах покинув трупи самого себе і втік живим у цей всесвіт?

— Саме так.

— Тоді я не розумію, як мені взагалі вдалося прожити так довго, навіть пройшовши через найгірші миті… — голос Птахи звучав ніби здалеку. Поринувши у думки та давні спогади, захмелілий його мозок поволі засинав. А може, я й справді в кожному зі світів залишив по одному мертвому собі? Слабенького та боязкого школярика в дитинстві або майже дорослого випускника, у якого не було багато інтелекту, зате фізично він був набагато сильнішим за того, ким я є зараз. Звісно, я обрав не найкращий варіант, аби продовжити своє життя, але тоді хто з моїх двійників був би найбажанішим варіантом?

— А що коли мені одного разу не вдасться перескочити у черговий всесвіт? Моя смерть у цьому світі буде смертю і для всіх моїх копій в інших вимірах? Словом, чи буває… остаточна кончина?

— Повинна бути. Інакше тобі треба було б жити вічно принаймні в одному зі світів, — відповіла Хіміко. — Напевно, «востаннє» ми вмираємо в старості, коли нам далеко за дев’яносто. А якщо людину спіткає несподівана смерть в одному всесвіті, вона продовжує жити в іншому, аж поки зістариться. Отже, врешті-решт, всі ми помираємо літніми людьми, скільки б світів нам не довелося до того часу змінити. Хіба це не справедливо, Птахо?

Раптом він усе зрозумів. Не давши Хіміко продовжити думку, він швидко проговорив:

— Ти досі відчуваєш себе винного у смерті твого чоловіка, так? І ти вигадала увесь цей філософський самообман лише для того, щоб довести собі, що смерть — це не кінець? Я правий, Хіміко?

— Байдуже, правий ти чи ні. Моя роль у цьому світі, де він мене покинув на самоті, полягає в тому, щоб пам’ятати і намагатися зрозуміти, чому він убив себе, — заперечила Хіміко. Їй до обличчя прилила кров, і сірувато-бліда шкіра навколо її трохи згаслих очей миттю почервоніла. — По цей бік всесвіту я не ухилюсь від своїх обов’язків, хоч якими б неприємними вони були.

— Не подумай, Хіміко, що я тебе засуджую — це не так, — Птаха знову посміхнувся, намагаючись трохи розбавити отруту у своїх словах, але продовжив. — Та переконуючи себе в тому, що існує якийсь інший світ, у якому твій чоловік досі живий, ти намагаєшся переконати себе, що все відносно. Але до яких би психологічних вивертів ти не вдавалась, абсолютність смерті зробити відносною неможливо.

— Може, воно й так, Птахо, — сухо промовила Хіміко, втративши інтерес до філософствування. — Налий-но мені ще скляночку.

Птаха відчув укол совісті. Він налив їм обом по порції віскі і подав їй склянку з надією, що вона нап’ється, забуде до завтра про його критичний випад і далі мріятиме собі про свої мультивсесвіти. Мов мандрівник у часі, що потрапив на десять тисяч років у минуле, він відчував відповідальність за свої помилки, наслідки яких позначаться на майбутньому. Це дивне відчуття росло в душі Птахи ще відтоді, як йому повідомили про дефективність його дитини. Тепер він хотів вийти з гри, як картяр, від якого відвернулась удача. Птаха та Хіміко обмінялися великодушними посмішками і почали мовчки пити віскі, зосереджено, як комахи п’ють з квітів нектар. Гамір вулиці, що влітку ще дужче наростав по обіді, долинав до Птахи здалека, ніби сигнали з іншого світу, до якого він не має жодного відношення. Він злегка покрутився на своєму місці, вмостився зручніше, широко позіхнув, і на його очах виступили сльози. Чоловік налив собі ще і осушив склянку одним ковтком, сподіваючись якнайскоріше забутися, зникнути з цього світу хоча б на деякий час.

— Птахо?

Він почав провалюватися в хмільний сон, склянка в його руці нахилилась, і з-неї на коліна крапало віскі. Птаха здивовано зойкнув, широко розплющив очі і вирівнявся на кріслі. Він відчував, що ступив уже у другу стадію сп’яніння.