— Що?
— Пам’ятаєш те шкіряне оленяче пальто, що дісталося тобі від дядька? Що з ним тепер? — Хіміко старанно вимовляла кожне слово, ліниво рухаючи язиком. Її обличчя від алкоголю було круглим і червоним, як великий помідор.
— Ти таке питаєш… Я вдягав його востаннє, коли був на першому курсі університету.
— Ти носив його до самісінької зими, будучи другокурсником, Птахо.
Зима — це слово шубовснулось у озеро його затуманеної спиртним пам’яті і здійняло в ньому хвилі.
— Та-ак, це тоді ми з тобою переспали. Я постелив його просто на підлозі в складі лісозаготовки, а на ранок воно було геть усе вкрите брудом і тирсою — вже не вдягнеш. Та й хімчистка тоді шкіряні вироби не приймала. Я поклав його у шафу, а пізніше просто викинув.
Птасі з несподіваною ясністю пригадалась та ніч і те, що між ними сталося, хоча здавалося, що все це було неймовірно давно. Він не пам'ятав, з якої нагоди, але вони, двоє студентів другого курсу, якось добряче напилися, і Птаха проводив Хіміко додому. Вона тоді жила на другому поверсі столярного магазину. Птаха обняв дівчину на темному задвірку. Їхні ласки були невинними, доки Птаха не торкнув Хіміко, ніби ненароком, поміж ніг. Втративши голову, він притиснув Хіміко до дощатого паркану і намагався в неї ввійти. Дівчина чимдуж силкувалася йому допомогти, але нарешті не стрималася і тихенько розсміялась. Вони обоє були надзвичайно збудженими, та все ж їхні пестощі досі не виходили за межі гри. Птаха зрозумів, що стоячи нічого не вийде, а відчуття того, що з ним повелися як з дитиною, лише розпалили його жагу та наполегливість. Птаха зняв пальто, розстелив його на землі і поклав на нього Хіміко, яка продовжувала сміятись. Нарешті посмішка зникла з її обличчя, і Птаха припустив, що вона от-от зазнає втіхи кульмінації. Та коли за мить він її про це спитав, вона відповіла, що змерзла. Птаха припинив свої потуги.
— Я був тоді справжнім дикуном, — прокректав Птаха, ніби старий дід, згадуючи юність.
— Я була не кращою.
— Цікаво, чому ми так і не спробували ще раз? Відтоді ми жодного разу удвох не спали.
— Те, що сталось тоді на задвірку, було настільки спонтанним, що на ранок мені здалося, що вдруге це повторити просто неможливо.
— Так, це й справді був несподіваний інцидент, майже зґвалтування, — ніяково кивнув Птаха.
— Майже? Це було справжнісіньке зґвалтування! — виправила його Хіміко.
— Але хіба ти не відчула жодного задоволення? Ти навіть не збиралася кінчати? — з часткою докору запитав Птаха.
— Це було неможливо. Хай там що, в мене це було вперше.
Чоловік вражено подивився на Хіміко. Він знав, що вона не з тих, хто брехав чи навіть жартував про такі речі. Птаха був приголомшений. Відчуття страху, що раптом його пронизало, швидко змінилося комічністю, і він коротко гигикнув. Хіміко, заражена його веселістю, посміхнулась у відповідь.
— Життя — воістину непередбачувана штука, ніколи не перестає дивувати, — промовив Птаха, несамовито червоніючи.
— Не засмучуйся, Птахо! Навіть якби для мене щось значив той факт, що той невдалий раз був для мене першим, тебе це аж ніяк не повинно бентежити.
Птаха налив віскі в чашку замість склянки і випив її на одному подиху. Йому захотілося пригадати ту подію якомога виразніше. Він згадав, що коли він намагався увійти в неї, то відчував спротив: щось цупке його не пускало глибше. Тоді він подумав, що Хіміко просто змерзла і зіщулилась. На ранок він не міг збагнути, звідки взялися плями крові на подолі його сорочки. Чому йому навіть не спало на думку, що вона могла бути незайманою? Щойно він про це подумав, як відчув нестерпне бажання. Ніби борючись із сильним болем, Птаха міцно зціпив зуби і стиснув у руках чашку. Воно виросло у нього всередині, в самій глибині його тіла, як пухлина. І хоча це відчуття було замішане на болю і тривозі, все ж помилитися було неможливо: це бажання. Воно було схожим на ті тривогу та біль, що стискають людину під ребрами під час серцевого нападу. Але це бажання було зовсім не звичайним. Воно не мало нічого спільного з прагненням подорожувати до Африки, яке сяяло високо в небі над буденністю, і не було навіть найменшою родимкою на обличчі повсякденного спокійного життя. Це не було бажання, яке він час від часу вгамовував, раз чи двічі на тиждень розділяючи з дружиною ложе кохання, мляво виконуючи свій подружній обов’язок і стомлено рохкаючи. Це бажання неможливо було вгамувати, просто тисячу разів повторивши статевий акт. Його неможливо було позбутися, як квитка на поїзд-атракціон після однієї поїздки. Це було найгострішим із усіх мислимих бажань. Його задовольнити можна всього один раз, і воно настільки небезпечне, що в найбільш кульмінаційну мить ти не впевнений, чи не підкралася за твоєю спітнілою оголеною спиною підступна смерть. Птаха міг би задовольнити це бажання тоді посеред ночі на оленячому пальті, коли б знав напевно, що він ґвалтує незайману.