Птаха став на коліна перед унітазом, сперся обома ліктями на обідок і схилив голову, ніби в молитві, чекаючи, доки напруженість у шлунку нарешті вибухне блюванням. Його похололе обличчя стало червоним та неприродно гарячим, на ньому виступили краплини поту, але відразу по тому його знову пронизав холод. Птасі, що стояв у такому положенні, унітаз здавався великим, широко відкритим ротом. Особливо це враження підсилювала чиста вода на його звуженому до центру дні. Шлунок стиснув перший блювотний спазм. Птаха охнув, м’язи його живота скоротились, голова нахилилася ще нижче, і він почав несамовито блювати. Сльози від напруження наповнили ніс і побігли по щоках униз, до брудних губ та підборіддя. Птаха вдруге ригнув, цього разу набагато слабше, і вивернув залишки вчорашнього обіду. В його голові затанцювали жовті феєрверки, і блювотні спазми припинились. Птаха встав, нагадуючи сантехніка, що завершив справу, витер губи туалетним папером, голосно висякався і полегшено зітхнув. Утім, він знав, що це ще не все: його шлунку завжди потрібно щонайменше два рази, аби повністю спорожнитись. І покладатися лише на м’язи шлунку він вже не міг: скоріше за все, без двох пальців у горлянку не обійтись. Птаха зітхнув, передчуваючи чергові муки, і вдруге схилився над унітазом, вся внутрішня поверхня якого була вкрита блювотинням. Заплющивши від огиди очі, Птаха простягнув руку і смикнув за мотузок. Голосно зашумівши, вода змила бруд зі стінок унітаза, і Птаха відчув, що на його чоло потрапило декілька крапель холодної води. Коли він удруге розплющив очі, на нього знову дивилася біла, широко відкрита горлянка. Птаха засунув два пальці собі до рота і знову почав блювати. На очах виступили сльози, в голові знову затанцювали жовті іскорки, ніс ніби запекло вогнем. Коли пройшли останні блювотні спазми, Птаха витер брудні губи, пальці та мокрі від сліз щоки і безсило повалився спиною на унітаз. Цікаво, я розплатився цим хоча б трохи за страждання мого дитяти? — подумав Птаха, і враз його обличчя залив пекучий сором за власну безсоромність. Якщо будь-яке страждання можна назвати безплідним, то муки похмілля — саме із таких. Хіба можна навіть говорити про якусь спокуту? Хіба можна бути настільки нахабним, щоб намагатися заспокоїти себе цими наскрізь фальшивими «відшкодуваннями»? — Птаха подумки наставляв самого себе, граючи в мораліста. Уперше, відколи він прокинувся, в його шлунку та в душі запанували мир і спокій, хоча це й не могло тривати вічно. Сьогодні в мене за розкладом заняття на курсах. А ще треба буде заповнити в лікарні якісь папери стосовно дитини, яка зараз вже, ймовірно, мертва. А коли так, треба буде зв’язатися з тещею, повідомити їй про смерть дитини і порадитися, коли і як сказати про це дружині. Список чималенький. А тим часом я сиджу у вбиральні своєї подруги, знесилений боротьбою з похміллям над відкритим унітазом. Яке невимовне блюзнірство! Та все ж його це не лякало. Ці декілька десятків хвилин безпомічності та відмови від відповідальності були немов миті самопорятунку. Лежачи без сил на підлозі туалету, відчуваючи біль та щем у носоглотці, Птаха відчував себе старшим братом у нещасті того немовляти, що перебувало на грані життя та смерті. Я не плачу, як немовля, — ось єдине, що мене зараз прикрашає, хоча поведінка моя незрівнянно ганебніша…
Якби це було можливо, він би волів самому стрибнути в чашу унітаза, смикнути за мотузку бачка і вирушити із шумним водоспадом зливної системи у пекло каналізаційних труб. Та вибору не було. Птаха востаннє сплюнув, устав, відчинив скляні двері і пішов назад до спальні. Він уже встиг забути про присутність Хіміко, але щойно зробивши перший крок босою ногою у спальній кімнаті, він миттю зрозумів, що вона не спала і не пропустила нічого зі сцени його боротьби з власним організмом. В кімнаті було тихо. Хіміко лежала на підлозі, як і раніше, але тьмяне світло з прогалини між шторами падало на її обличчя. Птаха бачив її чоло, перенісся та повіки. Очі її були приховані густою тінню, але було помітно, що вони широко розплющені. Іншого варіанту в нього не було, і він дрібними та швидкими мишачими кроками оббіг дівчину, аби взяти свої штани та сорочку. Тим часом Хіміко могла дивитися своїми темними, як лінза фотокамери, очима на його жилаві мускулисті ноги та вже трохи обвислий живіт.
— Ти чула, як я там блював, наче пес? — несміливим голосом спитав Птаха.
— Наче пес? Ніколи не чула такого шумного пса. — Голос Хіміко був ще сонним, але її широко розплющені очі спокійно та уважно розглядали Птаху, ніби вивчали якесь нове для себе явище.