— Це був… сенбернар. Величезний, як теля, — понуро відповів Птаха.
— Звучало жахливо. З тобою вже все гаразд?
— Так, усе гаразд. Поки що, — похитуючись, він нарешті дібрався до своїх штанів, по дорозі ненароком наступивши на ногу лежачої Хіміко. Дівчина зойкнула від болю та несподіванки. — Але вранці мені, мабуть, знову стане погано. Як це завжди буває. Я дуже давно не пив спиртного і вже майже забув, що таке похмілля. Та цього разу воно чи не найгірше в моєму житті. Тепер вже я розумію, що тоді, коли я запив на декілька тижнів, причиною було саме похмілля. Я намагався його полегшити, а в результаті знову не міг зупинитись і продовжував пиячити. — Спершу Птаха намагався справити гумористичний ефект, говорячи перебільшено трагічно, але врешті-решт закінчив на гіркій інтроспективній ноті.
— Не хочеш повторити?
— Сьогодні мені не можна бути п’яним.
— Можеш випити лимонного соку. Я купила декілька лимонів, візьми на кухні.
Птаха слухняно зазирнув на кухню: в раковині лежало півтора десятка лимонів. Вони так свіжо блищали на світлі, що пробивалося крізь замутнене скло, аж усе тіло Птахи мимоволі пересіпнулося. Він одягнув штани, застебнув сорочку до шиї і нарешті трохи заспокоївся.
— Ти завжди купуєш цілу купу лимонів?
— Інколи, — відповіла Хіміко, вклавши у свій голос стільки байдужості, що Птаха зрозумів, яким дурним їй видалося його запитання. Він знову відчув себе не в своїй тарілці.
— То коли ти повернулась? Чи каталась аж до світанку? — Хіміко лиш мовчала і насмішкувато на нього дивилась. Зрозумівши, що вона не збирається відповідати, Птаха швидко додав, ніби повідомляючи щось надзвичайно важливе: — Вночі приходило двоє твоїх друзів. Один був майже хлопчисько, а другий — джентльмен середніх років з головою у формі яйця. Я побачив його через вікно, але не привітався.
— Не привітався? Ти й не повинен був, — відповіла Хіміко з незворушним виразом обличчя. Птаха дістав з кишені піджака наручний годинник і подивився. Була дев’ята година. Його урок починався о десятій. Викладачеві підготовчих курсів треба бути дуже хоробрим, щоб пропустити заняття або спізнитись, не повідомивши заздалегідь. Птаха не був ані настільки безстрашним, ані достатньо байдужим. Він наосліп зав’язав краватку.
— Я декілька разів переспала з кожним із них, і тепер вони чомусь вважають, що можуть приходити посеред ночі, коли їм заманеться. Молодий взагалі псих: його не надто цікавить зі мною спати. Він все мріє подивитися, як я займаюся сексом з кимось іншим, і нам… допомогти, — чи що. Він завжди вичікує момент, коли у мене хтось є, і тоді приходить. І це при тому, що він жахливо ревнивий!
— То ти давала йому такий шанс?
— Звісно, ні! — категорично відповіла Хіміко. — Той хлопчик полюбляє дорослих чоловіків, як ти. І якби ви лишилися з ним наодинці, він би зробив усе, аби тебе задовольнити. Хіба ти ніколи не користувався… послугами такого роду? У школі, певно, були школярі, молодші за тебе, які тебе обожнювали. Мені завжди здавалося, що ти герой у подібних колах.
Птаха заперечливо похитав головою і пішов на кухню. Коли його ступні торкнулись холодної дерев’яної підлоги, він помітив, що ступає босоніж. Отже, на нього чекає ще одне випробування. Якщо він надавить на свій неспокійний шлунок, нахилившись у пошуках власних шкарпеток, може не втриматись і наблювати ще раз. Від цієї думки Птаха здригнувся всім тілом. Та ступати по холодній поверхні підлоги було приємно. Ще приємніше було мити лимон під краном, насолоджуючись прохолодними струменями води, що м’яко збігали по руках у раковину. Птаха вибрав чи не найбільший фрукт із купи, розрізав навпіл і витиснув половинку прямо в рот. Йому надовго запам’яталось, як хвиля пекуче-кислої живильної прохолоди опускалась від язика до змученого шлунку. Птаха повернувся до спальні і почав шукати шкарпетки, старанно тримаючи вертикальне положення.
— Схоже, лимон мені добряче допоміг, — із вдячністю сказав він Хіміко.
— Навіть якщо доведеться блювати знову, цього разу на смак воно буде лимонним. Це вже непогано, так?
— Ти розвіяла мої найгірші очікування, — Птаха відчув, що задоволення від лимонної свіжості розвіюється, як туман.
— Що ти шукаєш? Ти схожий на ведмедя у пошуках краба.
— Шкарпетки, — Птаха відчув себе страшенно дурнувато, стоячи перед нею босоніж.
— Вони в твоїх черевиках, щоб перед виходом їх можна було одягти разом.
Птаха підозріло подивився на Хіміко, яка лежала на підлозі, закутана в ковдру. Цілком імовірно, що це стало місцевою традицією: одному коханцеві було зручніше схопити черевики разом із взуттям та стрімголов зникнути з дому, якщо раптом з’являвся інший — міцніший та грубіший.