— Мені час іти. Сьогодні вранці в мене за розкладом два уроки. Спасибі тобі за вчорашній вечір та сьогоднішній ранок, — щиро сказав Птаха.
— Ти ще прийдеш? Можливо, Птахо, ми зараз по-справжньому необхідні одне одному.
Птаха був шокований не менш, ніж якби на нього раптом закричав німий. Хіміко дивилась на нього знизу вгору з-під її товстих округлих повік, між її бровами залягла глибока зморшка.
— Може, ти й права. Можливо, ми дійсно одне одному потрібні, — сказав Птаха.
Розвернувшись, Птаха вийшов зі спальні, і обережно ступаючи, немов першопроходець, що робить перші кроки на незвіданій болотистій місцині, пройшов через темряву вітальні, намагаючись не наступати на розкидані скрізь шпичаки від квітів та колючі уламки металевого дроту. Дійшовши до прихожої, він, затамувавши подих, швидко взув черевики разом зі шкарпетками і поспіхом розігнувся, не даючи блювотним спазмам знову взяти над собою верх.
— Бувай, Хіміко! На добраніч! — гукнув він на прощання. Дівчина не відповіла.
Птаха вийшов на вулицю. Літній ранок заливало гостре, як оцет, сонячне світло. Проходячи повз червоний автомобіль, він побачив, що Хіміко залишила ключ у гнізді. Одного разу злодій украде-таки її автомобіль без бодай найменших зусиль, — подумав Птаха, і серце його стиснулось. Як могла така кмітлива, розумна та старанна студентка стати тією пропащою особистістю, якою вона є тепер? Вона одружилася з чоловіком, який дуже скоро закінчив рахунки з життям, а тепер переживає катарсис, гасаючи вночі машиною, а вдень бачачи страшні сни та зойкаючи уві сні від жаху.
Птаха простягнув руку, аби дістати ключ, але щось його зупинило. Якщо він зараз повернеться назад у темний дім, де лежить його подруга із міцно заплющеними очима і супить уві сні брови, вийти знову на вулицю буде вже набагато важче. Він прибрав простягнену руку й озирнувся навколо. Ніде поблизу не було видно нікого, схожого на автовикрадача, принаймні поки що. Біля одного зі спицевих коліс лежав короткий недопалок від сигари. Певно, його викинув учора вночі той яйцеголовий джентльмен. Схоже, контингент відвідувачів, які шукають зустрічі з Хіміко для чогось набагато інтимнішого, ніж Птаха, був чималеньким. Він потрусив головою і декілька разів глибоко вдихнув, намагаючись позбавитися похмільного токсикозу, що вчепився в нього клешнями, як річковий рак у панцирі із різноманітних загроз. Але зняти тягар з душі було непросто; він вийшов на осяяну ранковим сонцем алею і похнюпившись пішов уперед.
Несподівано для самого себе Птаха успішно подолав шлях аж до вхідних дверей школи, який пролягав пішохідною дорогою, залізничною платформою та потягом. Потяг був найважчою ланкою: його горло немилосердно сушило від спраги, але він все ж зміг витримати і вібрацію вагона, і запах чужих тіл навколо себе. З усіх пасажирів у вагоні лише Птаха жахливо пітнів, немов несподівано настала середина літа і зосередилась в радіусі півметра безпосередньо навколо нього. Люди, які ненароком торкались його шкіри, обертались і підозріло на нього зиркали. Птаха лише ніяковів, видихаючи цитрусовий запах, немов свиня, що з’їла цілий кошик лимонів, і безперестанку дивлячись навколо у пошуках вільного від людей місця у вагоні, куди б він у разі екстреної необхідності міг побігти блювати. Добувшись до входу в коледж без неприємних пригод, Птаха відчув себе солдатом, виснаженим довгою дорогою відступу з поля бою. Хоча найгірше було ще попереду: ворог оббіг кругом і чекає десь у засідці.
Птаха відкрив свою шафку і взяв збірку текстів для читання та коробку з крейдою. Він подивився на словник англійської мови оксфордського видавництва, але сьогодні він йому здався заважким, щоб нести його аж до самої аудиторії. До того ж, у його групі було декілька студентів, які знали ідіоми та граматичні правила набагато краще за нього. Якщо раптом трапиться якесь незрозуміле йому самому слово чи вираз, досить буде викликати когось із них. Голови його студентів були вщерть переповнені знанням деталей, але при цьому їхній складний, закручений, як мушля амоніта, інтелект відмовлявся сприймати будь-яку проблему узагальнено. Тому допомогти об’єднати прочитане в цілісну картину та узагальнити зміст лишалось завданням для викладача. Окрім того, Птаха не переставав мовчки сумніватися у користі цих занять для їхнього майбутнього вступу до університету.
Аби не зустріти дорогою завідувача відділення іноземних мов, приязного та уважного чоловіка, випускника Мічиганського університету, який там, цілком очевидно, був одним із представників іноземної еліти, Птаха вирішив не користуватися ліфтом в учительській. Він вийшов з гардероба через чорний хід на вулицю і почав підніматися до своєї аудиторії крученими сходами, що тягнулися уздовж стіни. Він намагався не дивитись на вулицю, яка з кожною наступною сходинкою вгору віддалялась і розширювалась під його ногами. Студенти пробігали повз нього, і сходи гойдались під їхніми ногами, немов корабель на рулінні. Задихаючись і періодично зі стогоном відригуючи, блідий та спітнілий Птаха помалу підіймався вгору. Він робив це так повільно, що студенти, минаючи його, призупинялись, дивились йому в обличчя, вагались, після чого продовжували свій шлях, ступаючи через дві сходинки, чим ще дужче розгойдували всю конструкцію. У Птахи запаморочилось у голові, і він схопився за металевий поручень…