Нарешті Птаха став на останню сходинку. Щойно він трохи розслабився, як його хтось гукнув. Птаха розвернувся і побачив свого товариша. Він разом із групою перекладачів допомагав йому у створенні наукового гуртка слов’янських мов. Напруження знову повернулось. Птаха з головою занурився в боротьбу з похміллям, і тому навіть така дрібниця, як неочікувана зустріч, здатна була його рознервувати. Він одразу закрився у собі, як молюск, атакований хижаком.
— Гей, Птахо! — покликав його товариш: це прізвисько вживали усі без винятку його друзі, незалежно від місця. — Я тобі вчора весь вечір телефонував, але ти не відповідав, і тому я тут.
— Еге… — не надто привітно відповів Птаха.
— Чув новини про пана Делчефа?
— Новини? — перепитав Птаха, відчуваючи неясну тривогу. Делчеф був аташе дипломатичної місії однієї з маленьких соціалістичних балканських країн і одним із членів їхнього наукового гуртка.
— Еге ж. Він з’їхався з якоюсь дівчиною, японкою, і відмовляється повертатися до дипломатичного штабу. Вже тиждень минув. Колеги з місії хочуть розв’язати цю проблему, так би мовити, у родинному колі, і самотужки повернути свого блудного сина назад, та вони в нашій країні зовсім недавно, і їм не вистачає рук. Вона живе в забутому богом кутку Сіндзюку — там справжній лабіринт! Серед них немає нікого, хто б більш-менш орієнтувався в тих нетрях. Тож вони попросили людей з нашого гуртка їм допомогти. Все ж ми теж почасти відповідальні за це.
— Відповідальні?
— Пан Делчеф зустрів ту дівчину в барі, куди ми його повели після чергового зібрання. У нього ще назва така дивна — «Стілець», — товариш Птахи хмикнув. — Пам’ятаєш таку невеличку дивакувату дівчину з хворобливим кольором обличчя?
Дивакувата, маленька, з хворобливим лицем — так, Птаха відразу її пригадав.
— Але ж вона наче не знала ані англійської, ані жодної зі слов’янських мов. Та й пан Делчеф з японською не дружить. Як вони зійшлись?
— У тому-то й справа! Як вони могли провести разом цілий тиждень і не казати одне одному ані слова?! — відповів друг ще більш збентежено.
— А що буде, якщо Делчеф так і не повернеться до штабу? Його оголосять дезертиром чи політичним біженцем?
— Певен, що так.
— І треба ж було йому заварити таку кашу…
— Ми збираємося скликати збори нашого гуртка сьогодні ввечері. Ти будеш вільний?
— Сьогодні?.. — розгублено перепитав Птаха. — Сьогодні точно ні.
— З нас усіх саме ти найближче спілкувався з паном Делчефом, тож якби ми когось до нього відправляли, ти був би першою кандидатурою.
— Відправити… Як би там не було, сьогодні я точно не зможу, — сказав Птаха і змусив себе додати: — У мене народилась дитина з уродженою патологією, і вона або вже мертва, або от-от помре.
Товариш Птахи перелякано зойкнув. Над їхніми головами пролунав дзвінок, сповіщаючи про початок уроку.
— Це жахливо! Просто жахливо!.. Ми проведемо зібрання без тебе, не переймайся. І не втрачай надії щодо дитини. З твоєю дружиною все гаразд?
— Так, все добре. Дякую.
— Якщо ми придумаємо, що нам робити з цим Делчефом, я тобі повідомлю. Ти поганенько виглядаєш. Тримайся!
— Дякую.
Птаха провів поглядом товариша, який дуже швидко побіг крученими сходами вниз, і дорікнув собі, що нічого не сказав про своє важке похмілля. Птаха увійшов до кабінету. Цілу мить він дивився на сотню потворних комашиних голів, а потім швидко, ніби рефлекторно, опустив погляд униз і рішуче наказав собі більше прямо не дивитись. Виставивши перед собою, як зброю, підручник та коробку з крейдою, Птаха зійшов на кафедру.