Урок почався. Птаха відкрив книжку на місці, де лежала закладка, і почав виразно читати з того місця, де вони зупинились минулого тижня. З перших слів він впізнав Хемінгуея. Книжку для читання обрав на свій смак особисто їхній завідувач відділення: це була велика збірка коротких уривків із творів сучасних американських письменників, де в кожному реченні ховалась підступна граматична пастка. Хемінгуей! — Птаха відразу збадьорився. Йому подобався Хемінгуей, особливо його повість «Зелені пагорби Африки». Параграф, на якому вони зупинилися, було взято з роману «І сонце сходить (Фієста)»: сцена наприкінці книги, у якій головний герой плаває в океані. Оповідач пливе, то пірнаючи, то знову випливаючи на поверхню води, і, відпливши нарешті подалі від берега, де буруни не порушують морську гладінь, перевертається на спину і дрейфує у відкритих водах океану. Він бачить перед собою лише блакитне небо, а води тримають його, то піднімаючи, то опускаючи на своїх хвилях…
Птаха відчув, як у нього всередині наростає серйозна небезпека, яку все важче стримувати. У роті пересохло, як у пустелі, язик розпухнув і був ніби чужорідним тілом. Птаха відчув, як занурюється у навколоплідні води страху, але продовжував читати, немічно зиркаючи спідлоба на двері, чим нагадував хворого тхора. Чи встигне він добігти до них, якщо буде така потреба? Хоча набагато краще було б подолати кризу без зайвих рухів. Намагаючись не думати про свій шлунок, Птаха зосередився на тексті і спробував згадати історію від початку до кінця. Герой оповіді полежить на піщаному березі, ще раз скупається в океані, а коли повернеться до готелю, на нього вже чекатиме телеграма від коханої жінки, яка втекла від нього з молодим тореадором. Птаха легко згадав точний текст телеграми: «КОЛИ МОЖЕШ ПРИЇЖДЖАЙ МАДРИД ГОТЕЛЬ МОНТАНА ПОТРІБНА ДОПОМОГА БРЕТ». Це хороший знак, — подумав Птаха, — з усіх телеграм, які мені доводилось читати, ця — найчарівніша. Я мушу подолати нудоту! Птаха повернувся до тексту: оповідач пірнає з розплющеними очима і помічає, як щось зелене тече уздовж дна. Якщо в тексті ми зустрінемо цю сцену, я зможу втриматися і не виблювати, — Птаха повторював це про себе як закляття. Він продовжував читати: «Я вийшов із води, повернувся до готелю та отримав телеграму». Текст телеграми точнісінько відтворював пригаданий Птахою уривок: «КОЛИ МОЖЕШ ПРИЇЖДЖАЙ МАДРИД ГОТЕЛЬ МОНТАНА ПОТРІБНА ДОПОМОГА БРЕТ».
Втім, жодного слова про плавання із розплющеними очима сказано не було. Птаха був здивований: це був уривок із якогось іншого твору Хемінгуея? Чи це взагалі не Хемінгуей? Ці думки зруйнували накладене ним закляття, і Птаха втратив голос. Горло, здавалось, пішло мільйонами тріщинок від пересихання, а величезний язик не поміщався в роті і от-от мав вилізти з-поміж губ назовні. Птаха підняв очі, зустрівся поглядом із сотнею комашиних голів і змусив себе усміхнутись. П’ять секунд химерного, розпачливого мовчання. Наступної миті він впав на коліна, по-жаб’ячому сперся п’ятірнями на брудну підлогу і почав тяжко, зі стогоном, блювати, вигинаючи шию вниз із кожним новим спазмом. Він нагадував маленького чорта, що звивався під ногами величезного божества, його шлунок та внутрішні органи болісно скручувалися. Птаха сподівався, що в його блюванні було бодай щось кумедне, та сцена була дуже далекою від гумору. Коли блювотиння зупинилось і поступово почало спускатись стравоходом униз до шлунку, він відчув, як і казала Хіміко, сильний запах лимона. Фіалка, що розквітла у сирій темниці, — подумав Птаха, намагаючись хоч якось повернути самовладання. Але такі психологічні хитрощі легко, немов вершкове тістечко, розбилися об черговий спазм у хворому шлунку; Птаха заревів, широко відкрив рот, і все його тіло напружено затверднуло. З обох боків в очах потемніло, і тінь звузила зір Птахи, як шори на кінських очах. Птасі нестерпно захотілося зануритись якомога глибше в цей непроглядний морок і зникнути у якийсь інший, далекий всесвіт.
За мить Птаха отямився у цьому-таки самому світі, ніс його з обох боків був мокрим від сліз. Він похмуро подивився на бридку калюжу перед його обличчям: блідо-оранжева рідота впереміш із жовтими лимонними прожилками. Можливо, саме так виглядатиме африканський степ з ілюмінатора маленького літака «Сесна», що летить низько над землею в найзадушливішу пору року: в тіні залишків лимона на оранжевій висохлій земній поверхні ховались носороги, мурахоїди та африканські дикі козли. Вдягти парашут, схопити в руки рушницю і стрибнути вниз, як дрібний зелений коник…
Нудота відступила. Птаха витер губи загидженими руками і піднявся з підлоги.