— Я змушений просити вас закінчити на сьогодні заняття, — слабким голосом, задихаючись мовив Птаха.
Схоже, комашині голови більше не треба було переконувати. Він нахилився, щоб підняти підручник і крейду, коли раптом одна з голів піднялась над іншими і щось закричала. Жіночне селюцьке обличчя оратора почервоніло і блищало від поту, яскраво-червоні губи невпинно смикалися під натиском емоційних криків. Хлопець заїкався, і його слова зливалися у нерозбірливу какофонію.
Втім, поступово все стало на свої місця: від самого початку він ставив під сумнів професійну компетентність Птахи, і варто тому було лише раз підтвердити сумніви студента, як той миттю перетворився на осатанілого супротивника. Хлопець нескінченно довго кричав про високу вартість цих курсів, про те, як мало часу залишилось до вступних іспитів, про віру студентів у ефективність такої підготовки, і про їхнє обурення тим, що їх зраджено. Поступово, як вино стає оцтом, розгубленість Птахи перетворилась на страх, і його очі почали розширюватись і темнішати, знову занурюючи чоловіка в темряву. Птаха відчув, що перевтілюється у переляканого витрішкуватого довгоп’ята. Дуже скоро злість нападника охопить решту дев’яносто дев’ять комашиних облич, і вони доєднаються до цього лементу; він стоятиме навколішки, оточений сотнею роз’ятрених студентів, не маючи жодної можливості для втечі від агресії. Йому знову прийшла в голову думка, як же мало він знав та розумів цих сто молодих людей, яких він учив тиждень за тижнем. Оточений десятьма десятками невідомих йому раніше ворогів, Птаха відчув себе по-справжньому жалюгідним, виснаженим важким похміллям і не здатним боротись. Емоції нападника наростали все сильніше, і в його голосі почали звучати сльози. Але Птаха, навіть якби спробував, не зміг би відповісти студентові бодай що-небудь: після блювання його ротова порожнина пересохла, як пустеля. Що мені робити?! — благально закричав сам до себе Птаха, та з його уст не злетіло жодного слова. В найважчі миті мого повсякденного життя під моїми ногами завжди розверзається глибока прірва і чекає, щоб поглинути свою жертву — мене! І це зовсім не схоже на ті захоплюючі та небезпечні пригоди, на які я сподівався, мріючи про подорож до Африки. І якщо я потраплю в це провалля, я не знепритомнію і не загину жорстокою смертю. Я муситиму лиш нескінченно довго дивитися на стіни пастки. Хотілося б відправити таку само телеграму: ПОТРІБНА ДОПОМОГА, але кому?
Раптом із середнього ряду підвівся один із дуже кмітливих студентів і спокійним голосом промовив до крикуна:
— Агов! Замовкни і припини скімлити, чув?
Марево важкого наелектризованого напруження, що почало наростати в аудиторії, миттю зникло, замість нього приміщення наповнило веселе пожвавлення, і весь великий клас вибухнув сміхом. Час діяти. Птаха схопив книжку та коробку з крейдою і попрямував до виходу.
Щойно Птаха відчинив двері, позаду знову почали кричати. Він повернувся і побачив того заповзятого критика, який стояв навколішки там же, де до цього був Птаха, і принюхувався до калюжі блювотиння.
— Смердить алкоголем! Та він же п’яний! Я напишу чолобитну директору, і тебе звідси виженуть!
Напишу чол…? Ага, «напишу чолобитну»! Доки Птаха намагався зрозуміти, чим йому погрожують, з-позаду знову озвався доброзичливий студент:
— Я б на твоєму місці отого не куштував, — промовив він сумним голосом і спровокував нову хвилю реготу.
Втікши від обвинувача, який досі стояв рачки, Птаха вийшов за двері і пішов крученими сходами вниз. Можливо, це й був один із тих молодих людей, які готові прийти на допомогу, коли ти втрапив у справжню халепу, про яких казала Хіміко. Ті дві хвилини, упродовж яких Птаха спускався вниз, суплячись від залишків блювотиння і неприємного присмаку на язику та в горлі, він відчував себе по-справжньому щасливим.
6
Птаха нерішуче застиг на перетині коридорів, що вели до відділення педіатрії та до палати інтенсивної терапії. Молодий пацієнт на інвалідному візку з понурим виразом обличчя збочив, даючи йому пройти вперед. На підставках, де мали бути ноги, стояв великий старомодний радіоприймач. Вище ніг також не видно було. Птаха сконфужено втиснувся у стіну. Пацієнт ще раз грізно зиркнув на Птаху, як на одного з зухвалих щасливців, які мають щастя носити своє тіло на обох нижніх кінцівках, і з неймовірною швидкістю поїхав коридором далі. Птаха подивився йому услід і зітхнув. Якщо його дитина ще жива, треба йти прямо в терапію. Але коли вона вже померла, треба йти до педіатрії та заповнювати документи на розтин і кремацію. Азартна гра. Птаха звернув у бік педіатричного відділення — ставки зроблено: його дитина мертва! Ця думка міцно засіла на поверхні свідомості чоловіка. Тепер він став справжнім ворогом своєї власної дитини — найпершим і найгіршим. Якщо існує вічне життя та Бог-суддя, мене визнають винним. Але це відчуття гріха, як і той несподівано сильний душевний біль, що мучив його в кареті «швидкої допомоги» від самої думки про нещасне дитя, забинтованого Аполлінера, зараз смакувало йому солодко, як мед. Ніби прямуючи на зустріч до коханки, Птаха прискорив кроки. Він поспішав уперед, назустріч голосу, який повідомить йому про смерть його первістка. Щойно я почую невтішні новини, заповню необхідні папери (з розтином все буде просто — лікарня буде тільки вдячна; трохи складніше буде з кремацією). Потім я сам поховаю дитя, а завтра повідомлю про нещастя дружині. Скажу їй щось на зразок: «Наш син помер від травми голови і ще сильніше з’єднав нас своєю плоттю». Ми повернемося до нормального життя, а потім… Потім — знову незадоволеність життям, знову нездійсненні мрії, знову недосяжно далека Африка…