Схиливши голову набік, Птаха зазирнув до невеличкого віконця реєстратури, назвав медсестрі своє ім’я та пояснив ситуацію, якою вона була вчора, коли дитину привезли до лікарні.
— Ага, так-так. То ви хочете побачити ту дитину з мозковою грижею? — обличчя сорокалітньої жінки проясніло, губи, оточені дрібним чорним пушком, трохи вигнулися у ледь помітній посмішці. — Ідіть прямо до палати інтенсивної терапії. Ви знаєте, де це?
— Знаю, але… — Птаха запнувся, але продовжив слабким захриплим голосом, — Отже, дитина ще жива?
— Та, звісно, що жива! Вона добре й часто п’є молоко, кінцівки сильні. Вітаю!
— Але ж це мозкова грижа…
— Так-так, грижа! — не звертаючи уваги на його вагання, медсестра широко посміхнулась. — Це ваша перша дитина?
Птаха мовчки кивнув, розвернувся і поспішив у бік відділення інтенсивної терапії. Отже, він програв у своїй власній грі. Скільки доведеться за це заплатити? На повороті Птаха знову помітив пацієнта на візку, але навіть не спробував його пропустити, і каліка ледве встиг притиснутись до стіни, перш ніж вони зіштовхнулись. Цього разу він не те що не був збентежений чи наляканий, а й навіть не помітив його каліцтва. То й що, коли у людини немає обох ніг? Птаха відчував себе спорожнілим, як склад після відвантаження товару. Глибоко, на самому дні шлунку похмілля ще співало свою отруйну прощальну пісню. Переривчасто дихаючи, Птаха поспіхом ішов по коридору, залишаючи по собі запах несвіжого подиху. Перехід, що з’єднував головний корпус із лікарняними палатами, вигинався вгору, як підвісний міст, і порушував у Птахи відчуття рівноваги. Коридор через терапевтичний корпус, з обох боків оточений зачиненими дверима палат, нагадував стічний колектор, що простягався до непевного світла, яке мріло вдалині. Птаха зблід ще сильніше, ніж до цього, і прискорив кроки майже до бігу.
Двері до палати були оббиті листовою жерстю, мов двері промислової холодильної камери. Тихо, майже пошепки, ніби соромлячись, Птаха назвав медсестрі, що стояла по той бік дверей, своє ім’я. До нього знову поверталось те саме, що й учора, незрозуміле почуття сорому за своє недосконале тіло, яке породило дефективну дитину. Медсестра поважно впустила його всередину. Поки вона зачиняла за ним двері, Птаха зиркнув у овальне дзеркало, що висіло на колоні. З дзеркала на нього у відповідь дивилось обличчя справжнього збоченця: чоло та ніс блищали від жиру та поту, рот був напіввідкритий від нерівного дихання, темні очі дивилися на світ непривітно та навіть вороже. Різке почуття відрази вкололо Птаху, і він швидко відвернувся від люстра, однак образ власного спотвореного обличчя міцно закарбувався у нього на сітківці. Передчуття торкнулось його розпеченого мозку, як непорушна обітниця: відтепер пам’ять про це видовище вже точно не дасть мені спокою!
— Ви знаєте, де ваша дитинка? — запитала медсестра, порівнявшись із Птахою, ніби зверталась до батька найздоровішого та найпрекраснішого немовляти в усій лікарні. Але при цьому вона ні посміхалась, ні виглядала дуже доброзичливою, і Птаха зрозумів, що тут це питання — звична процедура.
Не лише вона, а й усі в палаті — і дві молоді медсестри, які мили дитячі пляшечки під величезним водонагрівачем у протилежному кінці приміщення, і трохи старша медсестра, що стояла неподалік від них і відміряла молочну суміш, і лікар, який переглядав медичні карти, сидячи за вузесеньким робочим столом навпроти бруднуватої стіни, де висіла класна дошка і безліч різнобарвних плакатів, і ще один лікар, котрий стояв неподалік від Птахи і розмовляв з невисоким чоловіком (вочевидь, таким же, як і Птаха, батьком одного з цих зерен нещастя) — усі разом відволіклися від своїх занять і очікувально втупилися у Птаху.