Птаха обвів поглядом дитячу палату по той бік скляної перегородки. Відчуття присутності медсестер та лікарів, що не давало йому спокою, швидко кудись зникло. Як пума, що стоїть на високому мурашнику і пильними сухими очима шукає на рівнині слабку жертву, Птаха почав уважно роздивлятися немовлят за склом.
Палату заливало занадто яскраве світло. Тут вже був не початок літа, а справжнісінький його розпал, Птахові брови палали від відбитого проміння. Двадцять дитячих ліжечок та п’ять інкубаторів, які нагадували електрооргáни. Немовлята в інкубаторах виднілися лише неясними фігурками, немов приховані в тумані, а ті, що лежали в ліжечках, навпаки, були занадто відкритими. Вони в’яли під сліпучим світлом, немов квіти під полуденним сонцем. Діти в палаті скидалися на стадо найпокірнішої у світі худоби. Деякі з них легенько рухали ручками та ніжками, але навіть на них пелюшки та дитячі сорочечки виглядали, як товстий скафандр глибоководного водолаза. У одних руки були прив’язані до билець ліжка, аби вони не подряпали свою ще ніжну дитячу шкіру, у інших — ноги на щиколотках перев’язані марлевими стрічками, щоб вони не пошкодили прорізані скальпелем для переливання крові ранки — два десятки закутих у кайдани невільників. Всі як один мовчали. Чи, може, це скляна перегородка ізолювала звуки? Але ні, губи немовлят були стулені, як у зажурених черепашенят без апетиту. Птаха швидко пробігся поглядом по дитячих голівках. Він би вже не згадав обличчя свого сина, але його відмітину ні з чим не сплутаєш. Як сказав головний акушер, «здається, у нього дві голови. Чули марш Ваґнера “Під двоголовим орлом”?» Певно, той негідник — любитель класичної музики!
Птаха розглядав ряди однакових ліжечок, але ніяк не міг знайти дитини з неправильною головою. Раптом, без будь-яких на те причин, всі немовлята жваво зарухались, повідкривали густо-рожеві, як теляча печінка, роти і голосно заплакали. Птаха відсахнувся. Чому вони всі одночасно прокинулись? — Птаха повернувся і запитально подивився на медсестру, але ані вона, ані будь-хто інший в палаті не звертали жодної уваги на ниючих дітей. Медсестри та лікарі невідривно, з глибоким інтересом дивилися на Птаху, продовжуючи грати у мовчазну гру: «Не впізнаєш? Там, в інкубаторі! Отже, котрий із них став домом для твого немовляти?»
Птаха покірно нахилився, зігнувши ноги в колінах, і зазирнув до найближчого інкубатора. Брови Птахи насупились: скло було замутнене, ніби він дивився в замулений, повний планктону акваріум. За склом лежало крихітне немовля, схоже на обскубану курку, з темними лускуватими плямами на шкірі. Схожі на личинку геніталії були загорнуті у вініловий пакет, а пуповина обв’язана бинтом. Як карлик зі сторінок ілюстрованої книжки казок, дитина напутливо подивилась на Птаху, і йому здалося, що вона також бере участь у грі, яку затіяли медсестри. Цілком очевидно, що це була не його дитина, але Птаху чомусь відразу пройняло щось схоже на дружню приязнь до цього недоношеного та слабкого, як немічний старець, немовляти. Ледве відірвавши погляд від дитячих вологих та спокійних очей, він рішуче піднявся на ноги і повернувся до медсестри, ніби демонструючи, що більше не збирається грати в її ігри. Специфічне освітлення та кут, під яким Птаха дивився по той бік скла, не давав можливості розгледіти, хто був у інших інкубаторах.
— Досі не впізнали? Отой інкубатор, найдалі від вікна. Зараз я підкочу його ближче сюди, щоб ви могли побачити, — сказала медсестра.
На якусь мить Птаха відчув, як у ньому закипає лють, але лікарі та медсестри майже зразу втратили до нього інтерес і повернулися до своїх справ та перерваних розмов. Тепер він зрозумів, що ця гра також була своєрідною церемонією, вхідним квитком до палати інтенсивної терапії. Птаха зібрався на силі і подивився у бік інкубатора, на який вказала медсестра. З того моменту, як він переступив поріг палати, він був під впливом цієї жінки, і бажання опиратися швидко кудись зникало. Він був безсилим, і відчував себе зв’язаним марлевими мотузками так само, як ці немовлята, що з його появою разом заплакали, демонструючи незбагненну єдність. Птаха видихнув з легень гаряче повітря, витер вологі долоні об штани, після чого обтер ними чоло, брови та щоки від рясного поту. Затуливши обличчя обома руками, він міцно притиснув долоні до очей, і перед ним у темряві замерехтіли тьмяні язики полум’я. Уявивши, як стрімко падає в безодню головою донизу, Птаха наяву похитнувся в легкому запамороченні.