— Неможливо точно сказати, як таке трапилось. Це просто дуже прикра випадковість. Але факт залишається фактом: у дитини відсутня печінка. Випорожнення білі. Зовсім білі! Ви коли-небудь бачили у немовлят щось подібне? — лікар говорив із владними нотками в голосі, відбиваючи одним копняком атаку чоловіка.
— Курчата! У них печінка зазвичай на місці — усі ми їли курятину! Але послід у курчат нерідко буває білим.
— Мушу нагадати вам, що це не курча, а людське немовля.
— Але хіба діти, що гидять білим, — це така рідкість?
— Випорожняються, — роздратовано виправив його лікар. — Будь ласка, не забувайте, що ви в лікарні.
— Так-так, випорожняються. Я вже зрозумів, що у людей без печінки білі… випорожнення. Але ж лікарю, хіба це обов’язково означає, що у всіх людей з білими випорожненнями печінка відсутня?
— Я вже сто разів вам це пояснював! — Сердитий голос лікаря тепер прозвучав як крик відчаю. Він намагався силувано посміхнутись чоловіку, але скам’яніле обличчя за роговою оправою окулярів більше його не слухалось. Губи лікаря нервово тремтіли.
— Чи не могли б ви пояснити мені усе ще раз? — голос чоловіка став спокійним та ввічливим. — Мій син народився без печінки, і ні для мене, ні для нього в цьому немає нічого смішного. Для нас це біда, лікарю!
Нарешті лікар здався. Він посадовив нещасливого батька поруч із собою за стіл, знайшов потрібну медичну карту і почав дохідливо щось пояснювати. Голос лікаря, як і невпевнений голос чоловіка, стишились, і Птаха більше не міг розібрати слів.
Він повернувся одним вухом до них і прислухався, але в цю ж мить двері різко відчинились, і до палати моторно увійшов чоловік у білому халаті приблизно однакового з Птахою віку і зупинився прямо за його спиною:
— Хто з вас родич дитини з мозковою грижею? — його високий та дзвінкий голос прозвучав у палаті мелодійною флейтою.
— Я. Я — батько, — повернувшись до нього обличчям, відповів Птаха.
Лікар пильно роздивився Птаху з ніг до голови. Його очі, квадратна щелепа та зморшкувата довга шия одразу нагадали Птасі грубу та жорстоку черепаху. Темні цятки його зіниць нічого не виражали, але разом з тим у його білястих очах проглядалась якась простота і доброта.
— Це ваша перша дитина? — запитав лікар у Птахи, не перестаючи його роздивлятися. — Напевно, ви в розпачі.
— О, так…
— Ну, поки що ніяких суттєвих змін. Через чотири чи п’ять днів хтось із нейрохірургів огляне вашу дитину. Заступник головного лікаря — справжній професіонал у цій галузі, тож не турбуйтесь. Але поки що дитина недостатньо зміцніла, і оперативне втручання може їй тільки зашкодити. У нас неврологія просто переповнена, і тому ми намагаємось не витрачати час та ресурси намарне.
— Отже… мою дитину все ж оперуватимуть?
— Якщо вона стане достатньо сильною, щоб перенести операцію — так, — відповів лікар, неправильно зрозумівши вагання у голосі Птахи.
— Але хіба може бути, що вона виросте і стане нормальною людиною? У лікарні, де вчора прийняли пологи, лікар сказав, що найбільше, на що ми можемо розраховувати, — це дитина-овоч.
— Дитина-овоч?..
Так і не відповівши прямо на запитання Птахи, лікар замислено стих. Птаха невідривно дивився йому в обличчя, чекаючи на наступну репліку. Раптом він відчув, як його охоплює ганебне, але непереборне прагнення. Його личинки поселила в ньому медсестра у реєстратурі, повідомивши, що дитина досі жива, але лише тепер, розплодившись у глибинному мороку свідомості Птахи, ці комахи зі страхітливою ясністю розкрили свою істинну сутність. Знову на поверхню свідомості піднялось питання: як ми житимемо решту життя — я та моя дружина — тягнучи на своїх плечах дитину-монстра? Я мушу якось позбутись цього чудовиська! Якщо ж ні… що буде з моєю мрією про подорож до Африки?! В емоційній лихоманці Птаха приготувався до бою. Він ніби відчував, що монстр підстерігав його по той бік скла, сховавшись у інкубаторі, чекав вдалого моменту, щоб напасти. Та за мить ця гарячкова напруженість змінилась пекучим соромом від власного егоїзму, що, як черв’як-паразит, намертво вчепився в його душу. У вухах Птахи зашуміло, а очі, налившись кров’ю, почервоніли, ніби хтось ударив його в обличчя величезним невидимим кулаком. На очах у нього виступили сльози: якби ж то мені тільки позбутися цього тягаря! цієї монструозної дитини! Та він не міг навіть думати про те, щоб поділитися своїм бажанням з лікарем — сором був набагато сильнішим за його підірвану мужність. У відчаї Птаха схилив своє червоне, як помідор, обличчя.