— Ми не казали вашій дружині нічого про мозок, вона думає, що в дитини проблеми з якимось із внутрішніх органів. Хоча, звісно, мозок — також внутрішній орган, тож це навіть і не обман. Ви знаєте, як воно буває: сьогодні обманеш щодо якоїсь дрібниці, аби не погіршувати і без того критичну ситуацію, а коли твоя брехня розкриється, муситимеш обдурювати більше і більше.
— Так…
— Отже, якщо я чимось зможу вам допомогти, обов’язково звертайтесь.
Лікар та Птаха статечно вклонились один одному і пішли далі в протилежних напрямках. Отже, «це навіть на краще»! — Птаха пережовував зауваження молодого лікаря. На краще, якщо вона ослабне і помре до операції. Це означало звільнення від тягаря у вигляді проблемної овочеподібної дитини без осквернення рук убивством. Просто чекай, доки дитина сама виснажиться і покине цей світ прямо з чистої сучасної лікарняної палати. Однак забути про неї, поки вона ще жива, також не є неможливим — це і буде головним завданням для Птахи. Це навіть на краще! Глибокий темний сором знову піднімав голову, і Птаха відчув, як його тіло почало ціпеніти. Він поволі ступав невеликими кроками уздовж коридору подібно до того, як це робили молоді жінки у різнокольорових синтетичних нічних сорочках, що мали от-от народити, та породіллі, котрі ще не встигли забути про клубок плоті, який донедавна копошився в їхніх животах. Птаха і сам був вагітним: у матці його мозку виношувалось почуття глибокого сорому. Невідомо чому жінки, проходячи повз, чванливо на нього зиркали, і від кожного їхнього погляду він малодушно хнюпився. Серед них були і ті ангелоподібні жінки, які проводжали поглядами карету «швидкої» під час перевезення його аномального немовляти. На якусь хвильку в голові Птахи промайнула безглузда думка, ніби вони знали все, що відбувалося з його дитиною потому. Як черевомовці, вони, можливо, непомітно, десь у глибині горла, промовляли: «Дитина? Не турбуйся, її прийняли на високоефективний конвеєр дітобойні! Невдовзі вона зовсім змарніє і помре. Це навіть на краще!»
Плач цілої отари немовлят ураганом налетів на Птаху. Його очі гарячково забігали по рядах колисок у палаті для новонароджених, і він швидко, майже бігом, подолав решту коридору. Йому здавалося, що він відчував на своїй спині погляди багатьох дитинчат.
Перед дверима палати своєї жінки він зупинився і ретельно обнюхав долоні, руки, плечі та навіть груди, скільки міг дістати. Важко навіть уявити, як все ускладниться, якщо дружина, чекаючи на нього в лікарняному ліжку, раптом відчує своїм надзвичайно загостреним нюхом запах Хіміко. Птаха повернувся і подивився назад, ніби переконуючись, що шлях для втечі нікуди не зник. З усіх боків темнуватого коридору на нього, завмерши, насуплено зиркали жінки в нічних сорочках. Йому хотілось їм у відповідь скорчити гримасу, але він лише слабко покрутив головою з боку в бік, повернувся до них спиною і невпевнено постукав у двері. Він виконував роль чоловіка у молодому подружжі, яке несподівано спіткала біда.
Увійшовши до палати, він побачив тещу, котра стояла до нього спиною і дивилась на густу зелень за вікном, і свою дружину, яка підняла голову, виглядаючи, мов горностай, з-поза узвишшя ковдри, що прикривала її коліна та стегна. На їхніх обличчях був однаковий наляканий вираз у зеленуватому яскравому світлі, що падало з вікна. У миті здивування та печалі Птаха помічав між цими двома жінками особливо сильні кровні узи — зараз їхні обличчя та манери поведінки були такими однаковими!
— Вибачте, що налякав вас. Я постукав, але дуже тихо, — сказавши слова виправдання перед тещею, він підійшов до ліжка.
— О, Птахо!.. — важко зітхнувши, промовила його дружина, не зводячи з нього очей, на яких відразу виступили сльози. На обличчі жінки не було жодної косметики, і шкіра демонструвала свою природну смаглявість. Зараз вона виглядала знову по-хлопчачому, мов професійна тенісистка, як і декілька років тому, коли Птаха вперше її зустрів. Під її прямим поглядом Птаха відчув себе зовсім безпорадним. Поклавши пакет із фруктами на ковдру, він, ніби ховаючись від її очей, опустився навпочіпки біля її ліжка і зняв взуття. Якби ж тільки я міг розмовляти з нею звідси, плазуючи по підлозі навколо ліжка, як краб! — з жалем подумав він, але нарешті силувано посміхнувся і встав.
— Агов! — намагаючись додати легкості у свій голос, сказав Птаха. — Як ти почуваєшся? Тобі вже не болить?
— Інколи. Періодично м’язи стискаються, як від спазму. І навіть коли ніщо не болить, я почуваюсь недобре. Боляче сміятись…