— Кепсько.
— Ще й як кепсько, Птахо! — відповіла жінка. — Що з нашою дитиною?
— Що з дитиною… Хіба лікар зі вставним оком вам нічого не розповів? — Птаха продовжував говорити плавно, немовби співаючи, і кинув швидкий погляд на тещу, невпевнено, подібно до того, як боксер на ринзі зиркає на свого тренера. У невеличкому просторі між ліжком та вікном вона несамовито подавала йому секретні мовчазні сигнали. Було незрозуміло, що саме вона хотіла йому сказати, та одне було напевно: він не мав нічого говорити дружині.
— То що з нею сталось? — запитала жінка знову тихим самотнім голосом, ніби ховаючись від усього в самій собі. Птаха розумів, що її душу розривали демони сумніву та невпевненості, змушуючи її усоте повторяти одні й ті ж слова, одним і тим же безпорадним тоном.
— У неї дефектний орган. Поки що лікарі не сказали мені нічого конкретного — напевно, досі проводять обстеження. А лікарня при університеті — просто бюрократичне пекло, — Птаха відчув, як від його слів війнуло смородом брехні.
— Думаю, що справа в серці, якщо це потребує таких численних обстежень. Але звідки в неї могла взятись серцева недостатність? — розгубленість у голосі дружини знову змусила його захотіти зникнути з очей і по-краб’ячому побігти по підлозі. Замість цього він роздратовано, як буркотливий підліток, відповів:
— Лікарі займаються обстеженням, тому давай залишимо цю роботу їм. Скільки б ми не гадали, роблячи безпідставні припущення, нічого доброго з цього точно не вийде.
Розгублений від своєї неочікуваної грубості, Птаха кинув присоромлений погляд на дружину і побачив, що вона лежала з міцно заплющеними очима. Він дивився зверху вниз на її набряклі повіки, здиблені ніздрі та несиметрично великі губи і з тривогою думав, чи повернеться колись до її обличчя звичний баланс та пропорції. Вона лежала, не розплющуючи очей, і, здавалося, засинала. Раптом з-під її опущених повік сильним нестримним потоком побігли сльози.
— Щойно дитина народилась, я почула, як медсестра зойкнула, і відразу подумала, що сталась біда. Але потім я почула радісний сміх лікаря. Хоча, можливо, це мені приснилось — мені важко було розрізнити, що сниться, а що відбувається насправді. А коли я отямилась від наркозу, дитинку вже відвезли на «швидкій», — проказала жінка, так і не розплющивши очей.
Той проклятий волохатий акушер! Птаха відчув, як його горло стискає лють. Той негідник так голосно вибухнув своїм мерзенним хихотінням, що навіть людина під наркозом це почула! Якщо це твоя звична манера дивуватись, я підстережу тебе зі шматком арматури десь у темному закутку і змушу сміятись до смерті! Та його злість була дитячою, скороминущою. Він чудово знав, що ніколи не візьме до рук дрючка і ніколи не ховатиметься в темних підворіттях. Птаха мусив визнати, що втратив самоповагу та моральне право засуджувати будь-кого.
— Я приніс тобі декілька грейпфрутів, — сказав Птаха таким тоном, немов вибачався.
— Грейпфрути? Чому грейпфрути? — з викликом у голосі спитала дружина, і він відразу зрозумів свою помилку.
— Дідько! Ти ж терпіти не можеш їхній запах… — сказав Птаха, ненавидячи сам себе. — І як я тільки міг додуматись купити саме їх?!
— Напевно, тому, що ти навіть не думав ані про мене, ані про нашу дитину! Хіба ти взагалі думаєш про когось, окрім самого себе? У нас із тобою була навіть сварка через ці трикляті грейпфрути, коли ми складали меню десертів на весілля! Це ти теж забув?
Птаха безпорадно хитнув головою. Він відвів погляд від дружини, в якої починалась нервова істерика, і зустрівся поглядом з її матір’ю, що стояла у вузенькому кутку в узголів’ї дочки і не переставала посилати йому таємничі сигнали. Очима він благав у неї допомоги.
— Я зайшов до крамниці, аби купити фруктів, і мені здалося, що грейпфрути значать щось особливе для нас обох. Я купив їх, навіть не думаючи про те, через що вони стали такими особливими. Що ж мені тепер з ними робити?..
Вони ходили до крамниці удвох із Хіміко, а отже те особливе, що відчув Птаха, було зумовлено її присутністю. Відтепер вона все сильніше кидатиме свою тінь на різні деталі мого життя!
— Навіть одного грейпфрута в кімнаті достатньо, щоб я не могла тут бути! — не вгамовувалась жінка. Птаха занепокоївся, чи вона, бува, вже не помітила тіні Хіміко.
— Отже, віднеси їх, мабуть, краще до сестринської, — озвалась її мати, посилаючи Птасі черговий сигнал. Сонячне проміння з вікна, пробиваючись крізь зелений серпанок, облямовувало її глибоко посаджені очі та ніс яскраво-зеленим ореолом. Нарешті йому вдалося прочитати сигнал тещі, схожої на радіоактивну примару: вона чекатиме на нього в коридорі, коли він повертатиметься назад до палати.