— Он як? Я мрію втекти у свою пацючу нору? — гірко повторив він.
— Мати боїться, що ти знову зап’єш. У своєму стилі: з ранку до вечора, без будь-яких обмежень, і невідомо, як надовго.
Птаха пригадав ті відчуття нескінченного запою: гаряча голова, пересохла глотка, біль у шлунку, тіло, що ніби налилося свинцем, занімілі пальці рук та насичений алкоголем млявий мозок. Він провів кілька тижнів життя, мов у підвалі, замурований у стінах з віскі.
— Якщо ти знову почнеш пити, ти знову втратиш себе, і коли наша дитина тебе потребуватиме, ти ні на що не будеш здатен, Птахо.
— Я ніколи не питиму так, як тоді.
По правді кажучи, вчора він знову потрапив до зубів тигра пекельного похмілля, та все ж якось йому вдалось вирватися з його пащі, не беручи до рота нової порції спиртного. Втім, хтозна, як би воно було, якби Хіміко його не врятувала. Чи вирушив би він знову на кількасот годин у той темний болісний дрейф? Впевнено відповісти на це питання Птаха не міг, і без згадки про Хіміко важко було переконати дружину та її матір у своїй стійкості до алкогольної спокуси.
— Я дуже хочу, щоби з тобою все було добре, Птахо. Але мені завжди здавалось, що у найвідповідальнішу мить ти або нап’єшся як хлющ, або як справжня пташка полетиш кудись далеко, окрилений своїми дивними мріями.
— Вже стільки років пройшло, відколи ми одружились, і ти увесь цей час була такою непевною щодо свого власного чоловіка? — жартівливо та м’яко запитав Птаха, але вона не дала зловити себе у цю солодкаву пастку. Навпаки, її слова Птаху просто приголомшили:
— Тобі постійно сниться, що ти їдеш до Африки, і вигукуєш уві сні щось мовою суахілі. Я завжди про це мовчала, але давно помітила, що ти, Птахо, зовсім не хочеш жити спокійним життям з нами — твоєю дружиною та дитиною!
Птаха мовчки дивився на її худу та злегка бруднувату ліву руку на своєму коліні. За хвилину він, як дитина, котра знає, що провинилась, але невпевнено намагається протестувати проти прочухана, тихо сказав:
— Ти сказала, що я вигукую щось мовою суахілі. Що саме?
— Я не пам’ятаю. По-перше, я чую твої вигуки крізь сон, а по-друге, я не знаю цієї мови.
— Але як ти тоді знаєш, що це суахілі?
— Слова, що звучать, як крики диких тварин, не можуть належати цивілізованому суспільству.
Птаха промовчав, сумно думаючи про те, що його дружина зовсім не розуміє принципу організації мови суахілі.
— Коли позавчора, а потім вчора ввечері мати сказала мені, що ти залишився в іншій лікарні, я запідозрила, що ти знову щось накоїв, Птахо. Тільки сумнівалася, що саме — напився чи просто кудись утік.
— Я був занадто засмучений, щоб навіть думати про щось таке.
— Гей, ти почервонів!
— Бо я втрачаю терпець, — відповів Птаха сердито. — Якого дідька я мав кудись тікати? У мене щойно народився син!
— Коли я сказала тобі, що вагітна, на тебе цілою армією термітів напала купа різних нав’язливих ідей! Ти бодай коли-небудь по-справжньому хотів дитину?
— Байдуже. Ми з цим усім розберемося, вже після того, як дитина одужає, хіба не так? — Птаха спробував вивести їхню розмову з цієї халепи.
— Саме так. А те, одужає вона чи ні, повністю залежить від твоїх зусиль та від того, яку лікарню ти обрав. Я не можу встати з ліжка, мені навіть не кажуть, у якому органі нашої дитини вгніздилася її хвороба! І тому я мушу повністю покластись на тебе, Птахо.
— От і добре. Покладись!
— Розмірковуючи, чи можу я на тебе розраховувати у нашій проблемі з дитиною, я раптом усвідомила, що не так добре тебе знаю. Ти зможеш взяти на себе всю відповідальність за нашу дитину, повністю, до самопожертви, якщо буде потрібно? — запитала дружина. — Чуєш, Птахо, ти хоробрий? Ти з тих, хто цінує та поважає покладену на нього відповідальність?
Птаха часто думав, що він зможе більш-менш упевнено сказати, наскільки він хоробрий, лише потрапивши на війну. Ці думки з’являлись у його голові перед бійкою, перед здачею іспитів, навіть перед одруженням. І щоразу він шкодував, що так і не знає точної відповіді. Навіть бажання випробувати себе в далеко не рутинній подорожі дикими африканськими розлогами підігрівалось думкою про те, що, можливо, саме там він знайде свою маленьку особисту війну. Та зараз йому здавалося, що він може відповісти на це запитання, навіть не з’їздивши до Африки та не шукаючи для себе війни, цілком упевнено: він з боягузів, на яких покластися неможливо.
Роздратована його мовчанням, дружина Птахи стисла в кулак руку, що лежала на його коліні. Він хотів накрити її кулак своєю рукою, але відчув у ній таку ворожість, що, здавалось, її рука здатна самим лише дотиком обпалити йому долоню.