Весь день їхня увага була невідривно прикута до телефонного апарата, і навіть коли настав час піти до магазину, щоб купити щось на вечерю, Птаха залишився вдома, боячись пропустити заповітний дзвінок. Після вечері вони слухали по радіо запис популярного радянського піаніста, але зі стишеним звуком: нерви в очікуванні телефонного дзвінка були напружені до краю. Врешті-решт Птаха заснув, але раз у раз йому здавалося, що він чує дзвінок. Він прокидався, біг до телефону і хапав трубку, пересвідчуючись, що йому все наснилось. Одного разу територія сонної реальності поширилась настільки, що він навіть почув у слухавці голос лікаря, який повідомляв йому про смерть дитини. Вкотре прокинувшись посеред ночі, Птаха відчув себе злочинцем, якому тимчасово відклали виконання судового вироку. І з несподіваною силою та глибиною він раптом відчув утіху в тому, що проводить ніч не на самоті, а разом з Хіміко. Вперше, відколи він став дорослою людиною, Птаха відчував у комусь потребу.
9
Вранці Птаха позичив у Хіміко машину, щоб доїхати до своєї школи. Припаркований на шкільній території червоний спортивний MG злегка пахнув скандалом, чимось таким, що майже не хвилювало його, поки він не поклав ключі від автомобіля до кишені. Він відчув, що після ситуації, яка склалася навколо народження його дитини, у його свідомості з’явилися прогалини. Птаха проштовхнувся через натовп учнів, які з похмурими обличчями обступили його машину. В учительській завідувач відділення іноземних мов, одягнений, як справжній син американських мігрантів, у короткий піджак, який сидів на ньому кривувато, повідомив Птасі, що директор хотів його бачити. Однак це повідомлення ледве пробилось у глибини його сточеної свідомості і анітрохи не змогло його збентежити.
— Знаєш, Птахо, ніколи б не подумав, що ти такий безстрашний! Хоча важко сказати, що це — сміливість чи нахабство, — весело, ніби жартома, додав начальник, та його очі продовжували уважно розглядати Птаху.
Увійшовши до аудиторії, де на нього чекали учні, він не зміг не здригнутися. Втім, це була інша група учнів, і наскільки йому було відомо, вони не надто тісно спілкувалися з тим класом, що був на його вчорашньому провальному занятті, а тому майже ніхто не знав про той ганебний інцидент. Ця думка його збадьорила. Впродовж уроку він помітив декількох учнів, які напевно знали про вчорашній випадок, але вони були з тих легковажних міських молодих людей, для яких ця ситуація була лише кумедною витівкою, а дехто навіть вбачав у ній своєрідний героїзм. Коли він зустрічався з кимось із них поглядами, вони грайливо та зі сповненим симпатії розумінням йому посміхались. Проте Птаха ці посмішки ігнорував.
Коли по завершенні уроку Птаха вийшов з аудиторії, на кручених сходах на нього чекав юнак. Це був учень, який учора став на його бік і врятував викладача від шквального бунту озлобленого класу. Він не просто покинув заради нього свій урок, що проходив у іншій аудиторії, а й чекав на нього, сидячи просто на палючому сонці. На носі хлопця блищали краплини поту, а на блакитних джинсах був помітний бруд зі сходинки, на якій він сидів.
— Добридень!
— Добридень, — відповів Птаха на вітання.
— Напевно, вас уже викликав до себе директор? Той йолоп дійсно пішов скаржитись! І навіть як доказ сфотографував маленьким фотоапаратом блювотиння, — демонструючи ряд добре доглянутих зубів, юнак ніяково посміхнувся.
Птаха посміхнувся йому у відповідь. Він що, тепер збирається скрізь бігати за мною зі своїм фотоапаратом, чекаючи слушного моменту, щоб мене засудити?
— Він доніс директору, що ви прийшли до аудиторії з похмілля, але ми — п’ятеро чи шестеро чоловік — збираємося свідчити, що це було харчове отруєння. Тому ми вирішили, що спершу варто, так би мовити, узгодити наші версії, — сказав хлопець, удаючи з себе вигадливого змовника.
— Але то й справді було похмілля, це ви з друзями помиляєтесь. Все було саме так, як поскаржився той законник, — Птаха прослизнув повз хлопця і пішов сходами вниз.
Учень поспішив слідом і вчепився в нього, намагаючись його переконати:
— Але ж, сенсей, якщо ви в цьому зізнаєтеся, вас звільнять! Директор очолює районну філію ліги за сухий закон!
— Жартуєш!
— Літо є літо, сенсей. Чому б не сказати все-таки, що це було харчове отруєння? Що у вас така низька зарплата, і ви ненароком з’їли те, що вже залежалось.
— Мені зовсім не хочеться брехати про своє похмілля. І ще більше я не хочу, щоб ви давали заради мене неправдиві свідчення.