— Хм! — із сумнівом чмихнув юнак. — Куди ви підете, якщо вас звідси виженуть, сенсей?
Птаха вирішив не звертати на нього уваги. Чого йому найменше зараз хотілося — це знову втягувати себе в нові інтриги. Він відчув, що став страшенно пасивно-консервативним. Напевно, в цьому винні ті прогалини у свідомості.
— Втім, я бачу, у вас немає необхідності працювати вчителем курсів. Я бачив ваш червоний спортивний автомобіль. Директор, якщо вирішить вас звільнити, теж, напевно, розгубиться, побачивши ваш MG, ха-ха!
Не повертаючись до звеселеного юнака, Птаха пішов прямо до вчительської. Поклавши у свою комірку коробку з крейдою та підручник, він помітив конверт, на якому зазначалось його ім’я. Лист від його друзів з гуртка слов’янських мов: можливо, на своєму екстреному зібранні вони все-таки придумали, що робити з Делчефом? Птаха відкрив конверт і збирався розгорнути листа, коли йому пригадався кумедний студентський забобон про ймовірність: якщо в тебе одночасно виникають дві важливі справи, і ти не знаєш, чого від кожної з них чекати, то за умови, що одна з них провалиться, у другій удача обов’язково тобі усміхнеться. Птаха поклав аркуш назад до конверта і засунув його в кишеню: якщо розмова з директором обернеться провалом, у нього будуть всі підстави сподіватися на краще у листі.
Достатньо було одного погляду на обличчя шефа, який підняв на нього очі від свого столу, аби відчути, що результат буде один: катастрофа. Але він швидко себе заспокоїв: я мушу принаймні спробувати провести цю зустріч, скільки часу б вона не зайняла, якомога приємніше для себе.
— Неприємна справа вийшла, Птахо. Відверто кажучи, я теж приголомшений, — сказав директор. Він нагадував начальника великої корпорації, що зійшов зі сторінок з бізнес-романів — одночасно величний та прагматичний. У свої тридцять з лишком років йому вдалося перетворити невеличку приватну школу вихідного дня у чималий інтегрований навчальний центр, і зараз він планував відкривати коледж. На його великому безформному, начисто поголеному обличчі сиділи окуляри у товстій оправі з двома круглими, як дощові краплини, лінзами. Зроблені на індивідуальне замовлення, вони підкреслювали своєрідність його зовнішності. За цими показними окулярами приховувались винуваті очі, які завжди викликали у Птахи легку приязнь до цього чоловіка.
— Я розумію, про що ви. Це все повністю на моїй відповідальності.
— Студент, який поскаржився — регулярний дописувач у освітній журнал. Неприємний тип. Якщо він здійме галас у пресі, нам буде кепсько.
— Так, так, звісно, — спішно відповів Птаха. Бажаючи полегшити директорський тягар, він його випередив: — Я відмовлюся від літніх спеціальних курсів, а з осені — від посади взагалі.
Директор занадто голосно втягнув носом повітря, і на його обличчі з’явився вираз із суміші печалі та гніву.
— Незручно перед паном професором, — промовив він. Це означало, що Птаха мусив сам все пояснити своєму тестеві.
Птаха кивнув. Він відчув, що почне дратуватись, якщо не покине директорський кабінет якомога швидше.
— І ще одне, Птахо! Є група студентів, які наполягають на тому, що вчорашній випадок був харчовим отруєнням, і, здається, вони погрожують донощику. А той у свою чергу стверджує, що це ти їх підбурюєш. Навряд чи воно так, еге ж?
Посмішка на обличчі Птахи зів’яла, і він заперечно похитав головою.
— То я тоді… з вашого дозволу…
— Дякую, Птахо! Дуже шкода, що все так вийшло, мені завжди подобався твій характер, — сказав директор. У його голосі та збільшених лінзами окулярів очах відчувалась щирість. — Отже, у тебе і справді було похмілля?
— Так, похмілля, — відповів Птаха і вийшов з кабінету.
Він вирішив оминути вчительську і пройти у двір до машини через підсобку. Птаха відчув, що у ньому наростає меланхолія, ніби його щойно несправедливо принизили. До літнього різноробочого, який сидів у підсобці, вже дійшли чутки про Птаху:
— Ви нас покидаєте, сенсей? Нам вас бракуватиме! — сказав він. Отже, він — викладач, популярний серед прибиральників!
— До кінця семестру я ще користуватимусь вашою милістю, — відповів Птаха, понуро думаючи про те, що він не заслуговує на такий вираз на старечому загрубілому та зморшкуватому обличчі.
На дверях припаркованого на внутрішньому дворі спортивного автомобіля сидів його невтомний юний союзник, суплячись, як дорослий, на яскраве сонячне сяйво та спеку. Збентежений його несподіваною появою з чорного ходу підсобки, він миттю скочив на ноги. Птаха сів у машину.