— Як усе пройшло? Ви наполягли на тому, що то було отруєння, сенсей?
— То було похмілля, — відрізав Птаха.
— Отакої! Чудово! — насмішкувато, з гіркотою в голосі сказав хлопець. — Отже, вас звільнено, сенсей.
Птаха вставив ключ та завів двигун. За лічені секунди його ноги потонули в поту, немовби він заліз у гарячу сауну. Навіть кермо так сильно нагрілось на сонці, що рука Птахи рефлекторно відсмикнулась.
— Чорт забирай! — вилаявся він. Юнак голосно та весело засміявся.
— Що ви робитимете після звільнення, сенсей?
І справді, що я збираюсь робити, коли мене звільнять? А я ж іще мушу заплатити двом лікарням за дружину та сина, — подумав він. Та його розпечена під спекотним сонцем голова була не здатна народити бодай якийсь ефективний план — тільки нескінченні потоки поту. І знову він відчув невиразну тривогу: він більше не авантюрист.
— Може, вам стати туристичним гідом? І замість скаредних японських студентів з їхніми єнами трусити з іноземних туристів долари! — сказав хлопець, з обличчя якого не сходила життєрадісна посмішка.
— Ти знаєш, де контора екскурсоводів? — зацікавлено спитав Птаха.
— Я обов’язково дізнаюсь! Як мені з вами зв’язатись?
— Можна зустрітися на наступному тижні після занять.
— Чудово! Покладіться на мене! — радісно та збуджено вигукнув юнак.
Птаха обережно вивів машину на вимощену бруківкою дорогу. Спочатку він хотів позбутися нав’язливої компанії хлопця і нарешті прочитати листа, що лежав у кишені. Але, розігнавши автомобіль, він нарешті помітив, що відчуває вдячність до юнака. Якби той не звеселив його, коли він від’їжджав на бруднуватій спортивній машині з роботи, яку він щойно втратив, напевно, все було б набагато гірше. Очевидно, він був приречений, щоб із критичної ситуації його завжди рятували молодші браття. Згадавши, що йому треба заправити автомобіль, Птаха заїхав на станцію. Трохи подумавши, він замовив повний бак високооктанового бензину, після чого дістав з кишені листа, який, відповідно до студентського жартівливого забобону, мав стовідсотково сповіщати про по-справжньому чарівний талан.
Пан Делчеф ігнорував звернення з дипломатичної місії і продовжував жити з тією дівицею десь у Сіндзюку. Однак при цьому він не був противником політичного ладу на батьківщині, не мав жодних намірів просити про політичний притулок, а тим більше займатися шпигунством. Він просто вже не міг покинути цю особливу для нього японську дівчину. Звісно, у дипломатичному штабі понад усе боялися, що цей інцидент буде використано з політичною метою. Якщо впливові уряди західних країн скористаються затворництвом Делчефа для масової пропаганди, це абсолютно точно викличе небувалий резонанс. Тому дипломати прагнули якомога швидше повернути його до штабу і відправити назад на батьківщину, але залучати японську поліцію — означало розголошувати те, що сталось. У той же час, якщо вони спробують застосувати до нього силу, Делчеф, ветеран руху спротиву під час Другої світової війни, буде опиратися, і врешті-решт, поліція таки втрутиться. Опинившись у такій скрутній ситуації, співробітники дипломатичного відомства змушені були звернутися до членів слов’янського товариства — єдиних японців, а серед них був і Птаха, яким вони довіряли, — аби ті таємно переконали Делчефа у нерозсудливості його вчинків.
У суботу, о першій по обіді, в ресторані неподалік університету, в якому навчався Птаха, знову проводитиметься екстрене зібрання гуртка, присвячене панові Делчефу. Так було написано в листі, і додавалось, що вони дуже чекають на Птаху, який спілкувався з Делчефом найближче. Субота післязавтра. Ну, гаразд, прийду, — подумав Птаха, сховав листа назад до кишені і заплатив молодому заправнику, від якого гостро пахло бензином, як від бджоли квітковим нектаром. Якщо сьогодні, завтра чи післязавтра йому не зателефонують з лікарні, щоб повідомити про остаточне виснаження та смерть дитини, будь-яке доручення на зразок пошуку втікача, що допоможе згаяти час нудотного очікування, можна вважати удачею. Отже, лист все-таки чудовий, — подумав Птаха, натиснув на педаль газу, і машина ревучи покинула автозаправку.
Птаха зупинився біля продуктової крамниці і купив пива та бляшанку лососевих консервів. Повернувшись додому та припаркувавши машину, він, з пакетом харчів у руці, пройшов до вхідних дверей, але вони були замкнені. Невже Хіміко могла кудись вийти? У його голові ясно намалювалась картина: телефон дзвонить довго, нескінченно довго, але все намарне. В ньому закипіла егоїстична злість. Однак Птаха залишив біля дверей пакет, обійшов будинок і покликав Хіміко, стоячи під вікном спальні. З-за фіранок відразу визирнуло її обличчя. Обливаючись потом, Птаха полегшено зітхнув і повернувся назад до входу.