— З лікарні не дзвонили? — спитав Птаха досі з суворим виразом на обличчі.
— Ні, Птахо, ніхто не телефонував.
Він відчув, що поїздка спортивним автомобілем до Токіо сьогодні була марним гаянням сил та часу, і тепер утома стискала його своїми краб’ячими клішнями. Якби з лікарні все ж зателефонували і сказали, що дитина мертва, все б відразу стало на свої місця, і у його сьогоднішній діяльності був би бодай якийсь сенс. Розсерджений такими думками, він грубувато запитав:
— Навіщо ти закрила двері на замок серед дня?
— Мені стало страшно. Я відчувала, ніби до мене от-от прийде якийсь демон і принесе з собою біду.
— Демон? До тебе? — сказав Птаха з сумнівом. — Не схоже, щоб тебе могло зараз підстерігати якесь нещастя.
— Мій чоловік не так давно покінчив із собою, — відповіла Хіміко. — Але ти часом не хочеш цим сказати, що ти — єдиний у всьому світі, кому зараз варто боятися демонів? Чи не занадто зарозуміло з твого боку?
Це був сильний удар. Від повного нокауту Птаху врятувало лише те, що Хіміко не завдала другого удару, а розвернулася і швидко пішла до спальні.
Дивлячись на її голі плечі, які жирно блищали у скупому світлі, Птаха пройшов через вітальню. Повітря було теплуватим і застояним. Підійшовши до дверей спальні, він розгублено завмер на місці. Посеред кімнати на ліжку у тумані тютюнового диму лежала тілиста жінка, виставивши напоказ свої оголені плечі та груди. Вона була приблизно одного з Хіміко віку і так само, як і Хіміко, вже втратила юну свіжість.
— Довгенько ми не бачились, Птахо! — замість вітання сказала вона спокійним хриплуватим голосом.
— Еге… — тільки й відповів Птаха, досі не в силі подолати розгубленість.
— Я не хотіла чекати на дзвінок з лікарні сама, і вона приїхала мене трохи розважити, — кивнула Хіміко.
— У тебе на радіостанції сьогодні вихідний? — поцікавився Птаха.
Це була ще одна з його однокурсниць. Після закінчення університету два роки поспіль вона тільки те й робила, що розважалась. Як і більшість студенток з його університету, вона відмовлялась від будь-якої запропонованої їй роботи, вважаючи ці пропозиції недостойними її великих здібностей. Врешті-решт, через два роки неробства, вона влаштувалась продюсером на третьосортну радіокомпанію з локальним мовленням.
— Я відповідаю за нічні передачі, Птахо. Ти, напевно, чув той огидний шепіт, коли купка дівчат ніби спаровується своїми горлами з публікою, — удавано урочистим голосом сказала жінка.
Він згадав ті численні скандали, що відбувалися з радіостанцією, яка сміливо взяла на роботу цю особу. Одночасно з цим він згадав і свою огиду, яку відчував до неї, коли вони ще сиділи в одній аудиторії. Вона була не тільки масивною, але й дуже товстою, а своїми очима та носом нагадувала єнота. Птаха поставив пакет з пивом та консервованою рибою на телевізор.
— Може, зробимо щось із цим густим димом? — стримано запитав він у жінок, які продовжували труїтися нікотином.
Хіміко пішла до кухні, щоб відкрити вентиляційне віконце. Але її подруга, не зважаючи на Птаху, очі якого виїдало куриво, грубими пальцями із вкритими сріблястим лаком нігтями запалила нову цигарку. У тьмяному жовтогарячому світлі тліючого «Данхіла» Птаха помітив на її занадто широкому обличчі глибокі зморшки, а по її повіках, напівприкритих темним чубцем, пробігав нервовий тик. Птаха насторожився: щось сильно гризло її зсередини.
— Нікому з вас часом не заважає ця задуха?
— Ох, ще й як! Я, здається, от-от знепритомнію, — відповіла подруга Хіміко. — Але неприємно вести бесіду з добрим другом, коли по кімнаті гуляє вітер.
Хіміко забрала з телевізора пакет і тепер топталася на кухні, намагаючись втиснути пиво в холодильник між лотками для льоду та розглядаючи етикетки на бляшанках. Її подруга-продюсер критично дивилась на цю метушню. Ця жінка точно розбовкає усім з неймовірною спритністю гарячі новини про мене та Хіміко, — подумав Птаха. — Я навіть не здивуюся, якщо це потрапить у її нічний ефір!
Хіміко приколола африканські мапи до стіни у спальні канцелярськими кнопками. Роман африканського письменника, який він удома запакував у сумку, зараз лежав на підлозі, як мертвий пацюк. Напевно, Хіміко читала його, лежачи в ліжку, а коли прийшла її подруга, кинула на підлогу й пішла відчиняти двері. Птаха почувався ображеним: з моїми африканськими скарбами обійшлися так зневажливо! Це поганий знак. Мабуть, я ніколи у своєму житті не побачу африканського неба. І які там заощадження на подорож! Я втратив навіть роботу, без якої мені не буде на що купити хліба!