— Ні, мені не наливайте. Час їхати у студію.
— Але ж іще зовсім рано! — занадто кокетливо промовила Хіміко.
— Птаха повернувся, тому навряд чи я вам потрібна, еге ж? — сказала подруга, ніби намагаючись заманити Птаху натяками у пастку. Потім вона повернулась особисто до нього і додала: — Я як янгол-охоронець для усіх дівчат, з якими ми разом випускалися з університету. Вони ще досі не знають, чого хочуть від життя, а тому всі потребують такого янгола-охоронця, як я. І коли хтось із них потрапляє в халепу, я приходжу і ділюся з ними своєю силою. Слухай, Птахо, спробуй не втягувати Хіміко дуже глибоко у свої сімейні проблеми, гаразд? Особисто я тобі співчуваю, але…
Коли Хіміко вийшла разом із подругою, щоб провести її до таксі, Птаха вилив залишки пива зі склянки у раковину на кухні і прийняв холодний душ. Здригаючись під важкими краплями, він пригадав, як одного разу у роки молодшої школи ненароком відбився від групи під час походу і потрапив під холодний осінній дощ. Всепоглинаюча самотність та нещасна безпорадність — два відчуття, які намертво вбилися в його пам’ять. Зараз же він був як молодий краб, який щойно тільки убрався у ще м’який панцир, що прогинається від найслабших ударів. Нині я у найгіршому за все життя стані! — подумав Птаха. Зараз йому здавалось чимось неймовірним те, що він зміг дати справедливу відсіч банді підлітків тієї ночі, коли народилась його дитина, і він боявся навіть подумати про те, щоб це могло повторитись. Холодний душ підсилив сексуальний потяг Птахи, і він голий ліг горілиць на ліжко. Запах чужої гості вивітрився, і будинок знову почав пахнути своїм особливим ароматом старості. Гніздо Хіміко. Вона, як маленька боязка тваринка, мала втерти свій запах у кожен куток цього дому, помітити свою територію, а інакше не змогла б знайти собі спокою. Птаха вже так звик до цього аромату, що іноді він навіть сприймав його за запах власного тіла. Хіміко досі не повернулась. А в той же час хоча Птаха під душем і змив піт зі свого тіла, та зараз воно поступово вкривалося рясним шаром нових крапель. Він мляво піднявся з ліжка, пішов на кухню і спробував іншу пляшку злегка прохолодного пива.
Хіміко повернулась не менш ніж через годину, побачила, що Птаха вже не в настрої, і відразу виправдовуючись сказала:
— Вона приревнувала.
— Приревнувала?
— Знаєш, Птахо, вона — найнещасніша з наших дівчат, тому ми час від часу з нею спимо. І при цьому вона впевнена в тому, що це вона для нас янгол-охоронець!
Відколи він залишив свою дитину далеко в лікарні, поняття моральності перестало для нього існувати, тому такі незвичні стосунки між Хіміко та її подругою його вже не шокували.
— Навіть якщо все, що вона казала, було через ревнощі, — сказав Птаха, — від її слів я вже точно не втечу неушкодженим.
10
Птаха лежав у ліжку на животі, піднявши голову вгору, чим нагадував маленьке крокодиленя, а Хіміко сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками. Вони дивилися по телевізору останній вечірній випуск новин. Літня спека вже відступила, і вони насолоджувались нічною прохолодою, сидячи в кімнаті майже голі, як первісні печерні люди. Все ще сподіваючись дочекатись телефонного дзвінка, вони стишили звук і тепер вслухалися в дуже тихий, немов бджолине дзижчання, голос, що лунав з телевізора. Та він не був для Птахи звичним голосом людини: слова та інтонація зараз не мали для нього значення, це був пустий звук, у якому він не розрізняв ні форм, ні смислу, як і не концентрувався на грі світла та тіней, що випромінював кінескоп. Він не давав жодному об’єкту зовнішнього світу змоги повноцінно відбитися на кіноекрані своєї свідомості. Він просто вичікував, як переговорний пристрій, обладнаний лише приймачем, на сигнал здалеку, не маючи ніякої впевненості у тому, що його відправлять. Сигнал досі не надходив, і приймач на ім’я Птаха тимчасово не функціонував. Несподівано Хіміко розігнулась, скинувши на підлогу роман нігерійського письменника Амоса Тулуоли «Моє життя в лісі духів», що лежав у неї на колінах, простягнула руку і збільшила гучність. Втім, Птаха все одно не відчув ніяких змін — картинка, яку бачили очі, звуки, які чули його вуха, не набули жодних форм. Відсутнім поглядом він дивився на екран і продовжував чекати. Через деякий час Хіміко, не встаючи з підлоги, дотягнулась до кнопки і вимкнула телевізор. На екрані яскраво зблиснула срібляста пляма і зразу зникла — абстракція форми життя та смерті. Під цим гострим враженням Птаха тихенько зойкнув: можливо, цієї ж секунди померла й моя дивна дитина! Від самого ранку і до пізньої пори Птаха тільки чекав на телефонний дзвінок, перекушуючи хлібом із шинкою та запиваючи їх пивом, періодично злягався з Хіміко, та більш нічого! Він навіть не дивився у бік своїх африканських мап та тулуолівського роману — тепер ними захопилась Хіміко, ніби його африканська лихоманка перейшла й на неї. І все, про що він думав — це була смерть його немовляти! Було очевидно: він впевнено та невпинно деградував.