Не встаючи з підлоги, Хіміко розвернулась і з палким блиском у очах заговорила до Птахи. Він не вловив ані слова і насупившись перепитав:
— Що?
— Здається, от-от почнеться ядерна війна, і це буде кінець світу, Птахо.
— Чого це раптом? — здивовано відказав Птаха. — Іноді ти говориш якісь абсолютно безпідставні речі.
— Безпідставні? — тепер був час дивуватися Хіміко. — Тебе що, зовсім не шокувало те, що ми щойно бачили по телевізору?
— А що там показували? Я не надто звертав увагу — зараз мене шокує дещо інше.
Якусь мить Хіміко дивилась на нього з докором, але швидко зрозуміла, що він її не розігрує. Блиск у її очах потьмянів.
— Зберися докупи, Птахо!
— Що там показували?
— Хрущов знову розгорнув ядерні випробування, і там нещодавно підірвали бомбу, набагато потужнішу за усі водневі бомби, які були раніше.
— Еге, он як! — сказав Птаха.
— Здається, ти не надто вражений.
— Ну, так собі…
— Дивина.
Дійсно, дивно, — вперше подумав Птаха. Його майже не збентежила інформація про поновлення ядерних випробувань Радянським Союзом, і це було по-справжньому дивно. Втім, здається, я б не здивувався, навіть почувши, що Хрущов без усіляких випробувань застосував ядерну зрою і розпалив світову війну…
— Не знаю чому, але, по правді кажучи, я взагалі нічого не відчув, — сказав Птаха.
— Тебе останнім часом зовсім не цікавить політика?
Птасі знадобилось трохи часу, аби подумати.
— Я давно вже далеко не такий чутливий до міжнародної політичної ситуації, як тоді, коли ми разом із тобою та твоїм чоловіком студентами ходили на всі ці демонстрації. Однак єдина річ, яка мене завжди непокоїла — це ядерна зброя, тому й єдиною політичною діяльністю нашого наукового гуртка слов’янських мов були петиції за заборону та знищення атомних знарядь. У зв’язку з цим я мав би бути вражений новиною про Хрущова та його випробування, але ні: я дивився телевізор і нічого не відчував.
— Птахо… — почала Хіміко, але зам’ялась.
— Здається, моя нервова система здатна реагувати лише на проблеми, пов’язані з моїм сином, і більше ні на що, — зізнався Птаха, охоплений неясною тривогою.
— Так і є, Птахо. Сьогодні увесь день — цілих п’ятнадцять годин! — ти говориш тільки про те, чи померла вже твоя дитина.
— Мені й справді здається, що примара моєї дитини повністю захопила мій мозок. Я ніби пірнув з головою у криницю, де замість води — образ мого немовляти!
— Це ненормально, Птахо. Якщо твоя дитина помиратиме довго, і це очікування розтягнеться хай навіть на сто днів, ти просто з глузду з’їдеш!
Птаха сердито й докірливо подивився на Хіміко, ніби магія її слів могла дати дитині, що виснажується, харчуючись лише підсолодженою водою та мізерними порціями молока, стільки ж енергії, як шпинат моряку Попаю. Сто днів! Сто разів по двадцять чотири години!
— Птахо, тобі не здається, що коли ти даєш тій примарі так захопити твій розум зараз, то не зможеш втекти від неї і після того, як дитя помре? З таким психологічним станом, у якому ти зараз, нічого гарного не дочекаєшся, — сказала Хіміко і процитувала англійською мовою репліку з шекспірівського «Макбета»: — «Кинь про це гадати, Птахо, бо збожеволієш»[4].
— Але я не можу не думати зараз про дитину! І цілком можливо, що нічого не зміниться, навіть коли вона змарніє і помре. Я не знаю, що з цим робити, — сказав Птаха. — А найгірше те, що ти можеш бути права, і найтяжче мене чекатиме саме після її смерті.
— Навіть зараз ще не пізно зателефонувати в лікарню і розпорядитися, щоб її почали повноцінно годувати.
— Це погана ідея! — змученим жалібним голосом майже закричав Птаха. — І якби ти побачила ту пухлину на голові моєї дитини, ти б зі мною погодилась.
Хіміко подивилась на Птаху і сумно похитала головою. Вони обидва намагались не дивитися одне одному у вічі. Натомість Хіміко вимкнула світло і витягнулась на ліжку поруч із Птахою. Вже було досить прохолодно, щоб двоє людей могли лежати на одному ліжку і не створювати одне одному дискомфорту. Вони трохи мовчки полежали. Потім Хіміко повернулась до Птахи й обвила його тіло своїм з незграбністю, якої не очікуєш від такого сексуального професіонала. Він відчув сухий дотик пучка лобкового волосся на зовнішній стороні стегна. Несподіване почуття відрази пробігло по його тілу і зникло. Птасі закортіло, щоб вона перестала рухати своїми кінцівками і поринула у свій тихий жіночий сон. У той же час йому дуже хотілося, щоб вона не засинала, доки не засне він сам. Час ішов. Кожен з них знав, що інший не спить, і обоє намагалися робити вигляд, що цього не помічають. Нарешті Хіміко різко, немов лисиця, що не могла довше вдавати з себе мертву, сказала: