— Тобі вчора вночі снилась твоя дитина, так, Птахо? — пронизливим голосом запитала Хіміко.
— Так, снилась. Звідки ти знаєш?
— Що то був за сон?
— Це була ракетна база на Місяці. А серед тих пустинних безлюдних скель стояла колиска з немовлям. От і все, простий сон.
— Ти зіщулився уві сні, стиснув руки в кулаки, широко роззявив рота та скиглив, як немовля.
— Це просто якась історія жахів. Це ненормально! — гнівно вигукнув Птаха, тонучи в термальних водах сорому.
— Я тоді дуже злякалась. Я боялася, що ти можеш більше не повернутися до нормального стану.
Птаха мовчав. У темряві горіли його червоні щоки. Хіміко лежала не рухаючись.
— Знаєш, Птахо, якби ця проблема не була твоєю особистою… Якби вона хоч якось зачіпала мене, я б змогла підтримати тебе краще, — нарешті сказала вона. В її голосі відчувалась тяжкість, ніби вона вже шкодувала, що згадала про те, як він страждав від нічних жахів.
— Ти права, це стосується лише мене. Цілковито мій особистий досвід, — відповів Птаха. — Але навіть заглиблюючись у печеру свого власного досвіду, дуже скоро знаходиш доріжки, що відкривають правду, яка стосується всіх без винятку. І це дає бодай якісь плоди людині, що страждає. Як Тому Соєру, коли йому довелося блукати в темній печері та переживати тяжкі думки, але врешті-решт пощастило знайти не тільки вихід, а й скарб із золотих монет. Однак каторга мого особистого досвіду, який я зараз переживаю, — це просто самотнє риття вертикальної шахти вниз, все глибше і глибше, до повного відчаю. І я можу нескінченно довго копати одну й ту ж яму, обливаючись потом, але все це не матиме ані найменшого значення для інших людей — це лише марне, ганебне риття! Мій Том Соєр зрештою просто збожеволіє на дні своєї глибоченної шахти.
— Зі свого досвіду можу сказати, що абсолютно марних страждань не буває, Птахо. Невдовзі після самогубства мого чоловіка у мене з’явилась фобія перед сифілісом: я без захисту переспала із чоловіком, у якого могла бути ця зараза. Ти навіть не уявляєш, як довго я страждала від того патологічного страху! І коли я все це переживала, мені здавалося, що більш марний та безнадійний невроз годі й уявити. Однак, коли я нарешті змогла його позбутися, відчула результат: відтоді я можу робити що завгодно з ким завгодно, яким би небезпечним той чоловік не здавався, і ніколи не боюся сифілісу.
Хіміко розповіла цю історію як кумедну відвертість і на закінчення навіть коротко хихотнула. Птаха відчув штучність у її веселощах і зрозумів, що вона з усіх сил намагається піднести йому настрій. Однак він все ж не втримався від іронічної ущипливої фрази:
— Отже, якщо моя дружина знову народить дефектну дитину, я не довго побиватимусь.
— Я не це мала на увазі, Птахо, — пригнічено відповіла Хіміко. — Просто якби ти міг зробити свою прямовисну шахту горизонтальною, з бічними доріжками…
— Думаю, це неможливо, — сказав Птаха.
Нарешті Хіміко відрізала:
— Я піду вип’ю снодійного і зап’ю його пивом, Птахо. Тобі б теж не зашкодило, так?
Звісно, йому треба було проковтнути декілька таблеток снодійного, але він боявся проспати телефонний дзвінок. І засмучений тим, що не може допомогти собі заснути, він відповів занадто різко:
— Ні, не треба. Ненавиджу прокидатися з присмаком ліків у роті. — «Ні, не треба» було б достатньо, але Птасі знадобилося більше слів, щоб придушити нестерпне бажання випити пива та снодійного, і від цієї жаги його горло просто палало.
— Та невже? — безжально сказала Хіміко, запивши таблетку декількома ковтками пива. — Якщо ти вже це сказав, цей смак нагадує зламаний зуб.
Довго після того, як Хіміко заснула, Птаха лежав, так і не сплющивши очей. Все його тіло, від плечей до рук та живота, задубіло, немов від слонової хвороби. Птасі видавалося, що воно приносило несправедливо велику жертву, змушене лежати поряд з іншим на одному ліжку. Він силкувався пригадати, як їм з дружиною було спати разом найперший рік після одруження, але спогади були настільки слабкими, що, можливо, навіть помилковими. Врешті Птаха вирішив злізти з ліжка та влягтися спати на підлозі, але щойно він спробував підвестися, як Хіміко у глибокому сні загарчала, мов дикий звір, чим змусила Птаху відсахнутися, і, скрегочучи зубами, ще сильніше до нього притислась. Він знову відчув, як її лобкове волосся тре з зовнішньої сторони його ногу. З темної глибини поміж розтулених губ Хіміко війнуло запахом іржавого металу.