Птаха поволі вів машину, намагаючись знайти біля ресторану місце для паркування, коли товариш помітив його і вийшов назустріч. Нарешті припаркувавши автомобіль, Птаха подивився на годинник. Спізнився на півгодини. Птаха вийшов з машини і підійшов до друга, обличчя якого поросло пліснявою нетерпіння.
— Це машина мого друга, — сказав Птаха, ніби виправдовуючись за червоний спортивний легковик. — Вибач за запізнення. Вже всі зібралися?
— Ні, тільки ти і я. Решта пішли у Парк Хібія на мітинг — протестувати проти ядерних випробувань Хрущова.
— А, так-так… — Птаха згадав, як сьогодні вранці Хіміко читала вголос газету, у якій про це йшлося, і те, як мало інтересу це в нього викликало. Єдине, що мене непокоїть, — моя химерна дитина. Я просто повернувся спиною до решти світу! Втім, це цілком зрозуміло: тим, хто вершить долю світу на протестних мітингах, не кидає виклик двоголове немовля.
Роздратований тим, що Птаха так легко примирився з відсутністю інших, товариш кинув на нього докірливий погляд.
— Ніхто з членів просто не хоче бути причетним до цього непорозуміння з паном Делчефом, і лише тому побігли демонструвати Хрущову свій протест. Навряд чи декілька десятків тисяч людей, що зібралися на концертному майданчику, аби покричати про своє незадоволення в Хібія, зможуть посварити кого-небудь із паном Хрущовим! — сказав він.
Птаха подумав про кожного з членів їхнього слов’янського гуртка. Не варто було сумніватися, що, ступивши в це трясовиння, пов’язане з Делчефом, можна нажити чималих неприємностей: одні працювали в великих комерційних торгових компаніях, інші були на дипломатичній службі в Міністерстві закордонних справ, хтось виконував свої обов’язки в університеті. У разі, коли журналісти все ж використають історію з Делчефом для роздуття скандалу, кожен із них опиниться в надзвичайно непростій ситуації, якщо їхнє начальство дізнається, що вони хоч якось до цього причетні. Ніхто з них не був таким же вільним, як Птаха: вчитель підготовчих курсів, якого от-от остаточно звільнять.
— То що ми робитимемо? — запитав він свого друга.
— А що ми можемо? Мені здається, єдиний варіант — це відмовити дипломатичному штабу в їхньому проханні вмовити Делчефа.
— Ти теж вирішив, що не хочеш мати нічого спільного з цією справою, так?
Птаха запитав це винятково через цікавість, не маючи жодних прихованих мотивів, але товариш раптом почервонів і подивився на нього таким поглядом, ніби його глибоко ображено. З подивом Птаха зрозумів: його друг очікував, що він відразу пристане на пропозицію відмовити місії.
— Але слухай, — примирливим тоном після тривалого мовчання товариша промовив Птаха. — Для Делчефа ми, можливо, останній шанс, якщо погодимось його переконати. Якщо цього не зробити, ситуація набуде розголосу, і навряд чи ми з тобою після цього зможемо спати спокійно.
— Звісно, якщо він піддасться на наші вмовляння, це буде добре, просто чудово! Але коли інцидент виллється у скандал, врешті-решт, ми опинимося в епіцентрі міжнародних проблем. І тому зараз мені б дуже не хотілося мати справу з Делчефом, — відвернувшись від Птахи, його друг дивився на водійське сидіння спортивної машини, що скидалось на розпанахане овече черево.
Птаха відчув у словах товариша зовсім голе жалісне благання погодитися з ним без подальшої полеміки. Але страхітливі слова «скандал» чи «міжнародні проблеми» не справили на нього надто великого враження. Він був занадто глибоко зануреним у скандал з аномальною дитиною, і його домашня проблема стискала горло гірше за будь-які міжнародні. Птаха був вільним від страху перед пастками, що приховувались навколо Делчефа. Він відчув дивну іронію ситуації: після того, як почалися проблеми з народженням дефектної дитини, він почав відчувати набагато ширшу свободу дій, ніж інші люди.
— Якщо ти збираєшся відмовити дипломатичній місії від імені нашого слов’янського гуртка, я б хотів усе-таки спробувати зустрітися з ним самостійно. Ми були з ним доволі близькі, та й якщо раптом історія розкриється, я не надто постраждаю, опинившись у центрі скандалу, — сказав він.