Птасі треба було якось згаяти час, відведений лікарем на чергову відстрочку. Окрім того, він дійсно хотів подивитись на життя Делчефа-відлюдника. Товариш так швидко пожвавішав, що Птасі стало навіть трохи ніяково:
— Якщо тобі справді хочеться за це взятися, це було б просто чудово! — палко вигукнув він. — Відверто кажучи, у глибині душі я навіть сподівався, що ти погодишся. Всі інші, коли чули новини про Делчефа, відразу намагалися втекти якомога далі. І тільки ти лишався спокійним і відстороненим. Я був просто в захваті.
Не бажаючи ображати в найкращих почуттях друга, який зненацька став таким велемовним, Птаха лише стримано посміхнувся, усвідомлюючи, що зараз він міг бути спокійним і відстороненим стосовно будь-чого, доки це не стосується його дитини. Однак, — гірко подумав Птаха, — ні в кого з жителів усього Токіо, у кого на шиї не висить ярмо дефектної дитини, немає жодних підстав мені заздрити.
— Я пригощу тебе обідом, Птахо! — бадьоро заявив товариш. — Але спершу ходімо вип’ємо пива.
Птаха кивнув, і вони разом увійшли до ресторану. Вони сіли за стіл один навпроти одного і замовили у офіціанта по склянці пива, коли його друг життєрадісно поцікавився:
— Слухай, Птахо, ця звичка терти за вухами обома великими пальцями в тебе ще з університету?
Протиснувшись у вузесенький прохід, що тріщиною відкривався не більш як на півметра між баром та корейським рестораном, Птаха поглянув, чи немає десь у цьому лабіринті ще одного прихованого виходу. Згідно з картою, яку дав йому друг, вхід, через який він зайшов, був єдиним, і дорога закінчувалася глухим кутом. Сліпа вулиця формою нагадувала шлунок, закритий перед кишківником. Як людина, бажаючи втекти від усіх, могла замкнути себе в такому богом забутому місці і не відчувати тривоги? Невже пан Делчеф почував себе таким зацькованим, що не міг обрати іншого місця для схованки? Втім, може, його вже давно тут і не було. Ця думка трохи піднесла Птасі настрій. Він підійшов до багатоквартирного будинку в кінці вулиці, зупинився перед входом, який нагадував таємний вхід до гірської фортеці, і витер рукою піт з чола. Здавалось, уся вулиця була в затінку, але, поглянувши у небо, Птаха побачив, що розпечене літнє полуденне сонце укрило її платиновою сіткою. Заплющивши очі від сяючого неба, він почесав великими пальцями сверблячу потилицю. Раптом він відпустив униз руки і вирівняв голову прямо. Десь далеко несамовито закричав дівчачий голос.
Птаха зняв взуття. Тримаючи його в одній руці, він піднявся короткими, шершавими від пилу сходами до вхідних дверей і зайшов до приміщення. З лівого боку коридору в ряд вишикувалися вхідні двері квартир, схожі на двері одиночних тюремних камер. Праворуч була глуха стіна, вкрита численними різноманітними написами. Дивлячись на номери квартир, Птаха рухався в глиб коридору. Біля багатьох дверей були ознаки присутності людей, але всі вони були зачинені. Цікаво, як мешканці цього будинку рятуються від спеки? Можливо, Хіміко стала піонером та провідником цього племені, яке наглухо замикає двері навіть посеред спекотного літнього дня, і тепер їхня чисельність невпинно зростає? Нарешті дійшовши аж до кінця коридору, Птаха помітив вузькі круті східці, що сховалися там, мов внутрішня кишеня піджака. Не знаючи, куди йому далі йти, Птаха безцільно поглянув назад. У прочинених дверях однієї з квартир стояла огрядна жінка і дивилась на нього. Своєю кремезною спиною вона перекривала світло, що падало з кімнати, і її обличчя та коридор вкривала тінь.
— Чого тобі тут треба? — гукнула вона до нього, махаючи рукою, ніби проганяла дворового пса.
— Я прийшов у гості до свого друга, іноземця, — відповів Птаха з тремтінням у голосі.
— Американця?
— Він живе з молодою японкою десь тут…
— А, то ти про того американця! На другому поверсі перші двері! — сказала жінка і зникла за зачиненими дверима.
Отже, якщо той «американець» і є Делчеф, то він, вочевидь, устиг завоювати симпатію цієї велетки. Піднімаючись непофарбованими дерев’яними сходами на другий поверх, Птаха ще терзався сумнівами, але коли він звернув з вузесенького сходового майданчика у коридор, йому назустріч вийшов сам пан Делчеф. Він привітно та енергійно простягнув обидві руки у вітанні, але в його очах залишалась підозрілість. Птаху охопила легка радість: Делчеф був єдиним поміркованим мешканцем будинку, хто лишав двері відкритими, аби бодай трохи прогнати з квартири спеку.