Птаха поставив черевики однією п’ятою на підлогу, обіперши підошву на стіну, і потис руку Делчефу, який, доброзичливо усміхаючись, однією ногою переступив поріг своєї квартири. Він був одягнений як марафонець — у шорти та майку. Руде волосся було коротко підстриженим, натомість не менш руді вуса відзначалися особливою пишністю. Нічого в цьому кремезному, як ведмідь, балканцеві не нагадувало про його життя втікача, окрім невимовно сильного запаху тіла — вочевидь, відколи він зачинився у цій схованці, йому так і не випало шансу прийняти ванну. Після того, як чоловіки обмінялись вітаннями вбогою англійською мовою, Делчеф повідомив, що його дівчина пішла до перукарні, і запросив увійти до квартири, підлогу якої вкривали розстелені татамі. Але Птаха відмовився, пояснивши, що не хоче брудними ногами ступати у чисту кімнату. Насправді він хотів поговорити у коридорі, остерігаючись того, що може затриматись в кімнаті надовго. Птаха все ж з цікавістю зазирнув досередини. У кімнаті майже не було меблів, а з протилежного боку кімнати було вікно, вид з якого перекривав дощатий паркан, що стояв за кількадесят сантиметрів від стіни будинку. Цілком імовірно, що по той бік паркану хтось інший жив своїм особистим життям, прихованим від допитливих очей у вікні квартири Делчефа.
— Пане Делчеф, дипломатична місія вашої країни наполягає, щоб ви якомога швидше повернулися до штабу, — відразу перейшов до справи Птаха.
— Я не повернуся. Моя дівчина хоче, щоб я залишився жити з нею, — з усмішкою відповів чоловік.
Їхня англійська була настільки скупою, що розуміти відповіді один одного було схожим на гру. Проте це дало змогу їм спілкуватися прямо, не добираючи слів.
— Я — останній посланець. Після мене прибудуть ваші колеги з дипломатичного штабу, а в гіршому разі — японська поліція.
— Навряд чи японська поліція мені чимось нашкодить — я дипломат.
— Можливо. Але якщо прийдуть люди з відомства вашої країни, вас муситимуть депортувати на батьківщину.
— Так, до цього я вже готовий. Я накоїв проблем, а тому мене або понизять у посаді, або я взагалі втрачу роботу.
— Отже, можливо, варто повернутися, доки це все не переросло у скандал?
— Я не повернуся, моя дівчина хоче, щоб я залишився тут, — повторив Делчеф, посміхаючись іще ширше.
— То ви й справді тут ховаєтесь не через політичні мотиви, а заради тієї дівчини?
— Саме так.
— Ви дуже дивна людина, пане Делчеф.
— Дивна? Чому?
— Ваша подруга ж навіть не говорить англійською, так?
— Ми завжди розуміємо одне одного без слів.
У душі Птахи проклюнулись паростки нестерпного смутку.
— Якщо я так і повідомлю в дипломатичному штабі, вони самі прийдуть, щоб вас забрати.
— Це буде проти моєї волі. Я думаю, моя дівчина зрозуміє.
Птаха безсило похитав головою, демонструючи, що його місія зазнала фіаско. На дрібних золотавих волосках густих рудих вусів Делчефа поблискували крихітні краплини поту. Птаха придивився і помітив, що й усе його тіло блищало такими ж дрібнесенькими дорогоцінними камінцями.
— Гаразд, тоді я так їм і доповім, — сказав він і нахилився, щоб підняти з підлоги взуття.
— Слухай, Птахо, то твоя дитина вже народилась? — сказав Делчеф набагато менш офіційно.
— Народилася. Але у неї вроджена вада, і зараз я просто чекаю, коли вона виснажиться і помре, — несподівано для самого себе зізнався Птаха. — У неї мозкова грижа. Це виглядає, ніби вона народилася двоголовою.
— Але чому ти чекаєш на її смерть замість того, щоб терміново оперувати? — посмішка на обличчі Делчефа враз змінилась жахливим обуренням, що межувало з люттю.
— Навіть після операції немає жодного шансу зі ста, що дитина виросте нормальною, — злегка відсахнувшись від нього з несподіванки, сказав Птаха.
— Як написав колись Кафка у листі до свого батька, найбільше благо, що батько може зробити для дитини, — це вітати її прихід у цей світ. А ти замість цього від неї відвертаєшся. Хіба можна виправдовувати егоїзм людини, яка відмовляє в житті іншій, тільки тому, що вона сама є її батьком?
Червоніти, здавалось, увійшло у Птахи в нову згубну звичку. Він стояв мовчки, відчуваючи, як почервоніння розливається по щоках та очах. Делчеф більше не був дивакуватим іноземцем з рудими вусами, котрому, незважаючи на безвихідь власного становища, вдавалося лишатись у доброму гуморі. Птаха відчув, що натрапив на засідку критики там, де найменше на це сподівався. Він хотів запротестувати, виправдати себе перед Делчефом, та раптом зрозумів, що йому нічого сказати.
— Ah, this poor little thing![5] — майже прошепотів нарешті Делчеф. Птаха здивовано смикнувся, підвів на нього очі і лише тоді усвідомив, що чоловік мав на увазі не дитину, а його самого. Мовчки Птаха чекав, доки Делчеф його нарешті відпустить.