— Є шанси, що після операції вона виросте нормальною? — вкотре Птаха неуважливо поставив те саме питання.
— З цього приводу я поки що вам нічого не можу сказати напевно, — відверто відповів професор.
Птаха грізно подивився йому в обличчя, ніби натякаючи на те, що він — не з тих, кого так легко ошукати. У його голові з’явилось вогненне коло найпекучішого сорому. Як цирковий тигр, Птаха націлився на стрибок через палаюче кільце.
— Що є більш імовірним — що вона виросте нормальною чи все ж ні?
— Доки ми не проведемо операцію, я не можу вам нічого відповісти. Навіть на це запитання.
Навіть не червоніючи, Птаха легко стрибнув крізь кільце:
— В такому разі я б хотів відмовитися від операції.
Всі як один лікарі, затамувавши подих, повернулися в його бік. Птаха відчув, що зараз він здатен у повний голос робити будь-які безсоромні заяви. Втім, йому не довелося випробовувати своє нахабство: професор відразу зрозумів його позицію.
— Отже, ви збираєтеся забрати дитину? — запитав він. У голосі його відчувалося роздратування.
— Так, я її заберу, — швидко відповів Птаха.
— Гаразд, прошу! — сказав, не приховуючи своєї огиди, найзичливіший, як здавалося Птасі, лікар у всій лікарні.
Він піднявся з табурета одночасно з рештою лікарів, що сиділи навколо. Фінальний гонг, — подумав Птаха, — я врятував себе від дитини-чудовиська!
— То ти дійсно забереш звідси дитину? — нерішуче поцікавився лікар-педіатр, коли вони вийшли в коридор.
— Прийду сьогодні після обіду, — відповів Птаха.
— Не забудь принести для неї щось із одягу, — лікар відвернувся від нього і швидко пішов геть.
Птаха поспішив на площу перед лікарнею, де Хіміко зупинила автомобіль. День був хмарним, і під цим похмурим небом багряний спорткар та Хіміко в сонцезахисних окулярах зливалися в неприємну суміш барв. Птаха бігцем наблизився до машини і вигукнув:
— Я помилився. Просто посміховисько! — його обличчя скривилося.
— Я цього й боялася, — відповіла Хіміко.
— Чого це раптом? — грубо запитав Птаха.
— Та ні, просто… — несміливо відступилась дівчина.
— Я вирішив забрати дитину з лікарні.
— Назад до лікарні, де лежить твоя дружина? Чи додому?
Птаха розгубився. Тільки тепер він усвідомив, що, відчайдушно протестуючи проти того, щоб лікарі спробували провести операцію, а потім всадовили цю дитину з дірявою головою йому на спину, аби він не мав іншого вибору і носив її на собі до скону, Птаха так і не придумав ніякого плану, що робити далі. У лікарні, де лежить його жінка, не приймуть назад «усе це», якого їм вже одного разу вдалося позбутися, а привізши дитину додому, доведеться зіткнутися з добросердною цікавістю літньої домовласниці. Навіть якщо він у себе у спальні продовжить ту вбивчу голодну терапію, яку проводили в палаті до вчорашнього дня, його двоголове немовля верещатиме від голоду так голосно, що з ним в унісон на всю околицю завиють сотні собак. А якщо дитина виснажиться і нарешті помре, то який лікар напише довідку про природну клінічну смерть? Птаха уявив, як його заарештовують за підозрою у вбивстві дитини і як у газетах з’являються одна за одною моторошні публікації.
— Ти права. Мені нікуди її забрати, — знесилено сказав Птаха. З його рота виривалось несвіже дихання.
— Ну, якщо в тебе немає жодного плану, Птахо…
— То що?
— Я думала над тим, щоб довірити цю справу одному моєму другу-лікарю. Він допомагав людям, які хотіли позбутися своєї дитини. Власне, я з ним познайомилася, коли мені треба було самій перервати вагітність.
Птаха знову відчув себе боягузливим солдатом, який запанікував, коли монструозна дитина розгромила їхній армійський корпус, і був тепер зайнятий винятково самопорятунком. Він зблід і стрибнув через іще одне вогненне кільце:
— Якщо тільки він погодиться, я — за.
— Попросивши його про допомогу, Птахо, — незвично повільно проказала Хіміко, — ми заплямуємо наші руки дітовбивством.
— Не НАШІ РУКИ. Я плямуватиму СВОЇ РУКИ дітовбивством, — сказав Птаха і подумки додав: принаймні я звільнився від однієї ілюзії самообману. Однак радості це йому ніякої не дало — навпаки, він відчув, що ступив на одну сходинку вниз у темницю меланхолії.