— Ні, Птахо, все-таки НАШІ! — сказала Хіміко. — Ти не проти повести машину замість мене?
Птаха зрозумів, що млявість, із якою Хіміко вимовляла слова, була викликана її сильним внутрішнім напруженням. Він обійшов машину спереду і сів на водійське місце. У дзеркалі заднього виду на лобовому склі він побачив, що обличчя Хіміко пополотніло, а навколо губ ніби розсипали білу пудру. Напевно, моє обличчя виглядає не краще, — подумав він і спробував сплюнути через вікно автомобіля, але ротова порожнина була настільки сухою, що він лише сухо плямкнув язиком. Чоловік натиснув на педаль і грубо, як це зазвичай робить Хіміко, пожбурив машину на шосе.
— Лікар, про якого я казала, — це той яйцеголовий чоловічок середніх літ, що приходив до мене серед ночі, коли ти вперше в мене ночував. Пам’ятаєш його?
— Пам’ятаю, — відповів Птаха, думаючи про те, що колись йому здавалося цілком можливим прожити все життя без будь-якого спілкування з подібним типом.
— Ми йому зателефонуємо, Птахо, і домовимось, як усе організувати.
— Педіатр у лікарні сказав мені, щоб я не забув взяти щось із одягу.
— Тоді ми зараз заїдемо до тебе додому. Я сподіваюсь, ти знаєш, де у вас лежить дитячий одяг?
— Це погана ідея, — сказав Птаха. Перед його очима ураз спливли спогади про те, як його дружина старанно, ледь не кожен день робила різні приготування до народження дитини. Біле дитяче ліжечко, комод для речей з ручками кольору слонової кістки у формі яблучок, — Птаха відчував, що йому не стане мужності торкнутися чогось із цих речей. — Я не можу взяти нічого з тієї білизни.
— Ти правий. Якщо твоя дружина дізнається, з якою метою ти їх використовував, вона нізащо тобі не пробачить.
І це також, — подумав він. Але навіть якщо я не торкнуся нічого з дитячих речей, їй буде за що мені ніколи не пробачити, коли вона дізнається про смерть її дитини під час транспортування з одної лікарні до іншої. Окрім того, навряд чи я зможу жити звично подружнім життям із жінкою, нескінченно довго охопленою непевними підозрами. Яку б запеклу боротьбу мені не довелося вести в душі зі свербінням самообману, це буде далеко за гранню моїх зусиль. Птаха скуштував гіркої правди, зацукрованої обманом.
Коли їхня машина наблизилась до великого перехрестя, їх зупинив світлофор. Вони їхали по одному з великих кільцевих шосе, що оперізували місто навколо. Птаха нетерпляче дивився у бік, куди йому треба було повертати. Темні хмари висіли дуже низько над землею, сильний, вагітний дощем вітер без кінця завивав у вкритих пилюкою верхівках дерев, висаджених уздовж дороги. Змінившись зеленим, світлофор різко виділився на фоні похмурого неба, і Птаха відчув, ніби той фізично манить його до себе. Йому здавалося ненормальним, що світлофор захищав його так само, як і інших людей, котрі жодного разу в житті не збиралися нікого вбивати.
— Звідки ти хочеш зателефонувати? — запитав Птаха, відчуваючи себе злочинцем, що тікав від правосуддя.
— З найближчої продуктової крамниці. Там ми ще могли б купити сосисок абощо — нам треба попоїсти!
— Гаразд, — з готовністю відповів він, не зважаючи на неприємний протест шлунку. — Як думаєш, твій друг на це погодиться?
— Той яйцеголовий лише здається добропорядним джентльменом. Насправді ж він робив дуже недобрі справи. Наприклад… — вона неприродно замовкла і язиком облизала губи.
Отже, той чоловічок наробив таких страшних речей, що Хіміко навіть забракло сміливості про них розповісти! — подумалось Птасі. Його знову почала мучити нудота, і було далеко не до обіду.
— Після того як зателефонуємо, замість сосисок треба піти пошукати якийсь одяг для дитини. І колиску. Напевно, варто забігти в універмаг — це буде найшвидше, хоча менше за все мені зараз хочеться заходити до дитячого відділу.
— Ти можеш зачекати в машині, я сама куплю все необхідне.
— Востаннє я там був зі своєю вагітною дружиною. Навколо вагітні жінки, матері з маленькими дітьми — в атмосфері, що там панувала, було щось тваринне!
Птаха кинув короткий погляд на Хіміко і побачив, що з її обличчя поволі зникає рум’янець — певно, вона теж вела боротьбу з нудотою. Зблідлі, вони рухались далі мовчки. Нарешті, охоплений нападом самоіронії, Птаха знову заговорив:
— Коли моя дитина помре, а дружину випишуть з лікарні, ми, скоріше за все, розлучимось. Неодружений, звільнений з триклятої підготовчої школи — ось та свобода, про яку я завжди мріяв! Але чомусь я зовсім не відчуваю радості…
Шквальний вітер дув з боку Птахи у бік Хіміко, і вона мусила перейти майже на крик, аби він розчув її слова: