— Птахо! — гукнула вона. — Коли ти станеш таким вільним, може, все ж таки зробимо, як сказав мій свекор: продамо будинок, ділянку і чкурнемо разом до Африки?
Африка просто перед очима! Але ця Африка, що спливла в його уяві, була пустинною та безбарвною і не викликала в його душі ніякої жаги. Птаха ще хлопчиком загорівся пристрастю до цього сонячного континенту, який зараз уперше втратив для нього свій принадливий блиск. Посеред попелясто-сірої Сахари незрушно стояв вільний чоловік. На сто двадцятому градусі східної довготи, на острові, що формою нагадує бабку, він убив свою дитину, а тепер втік сюди. Але пройшовши уздовж і впоперек усю Африку, він не знайшов навіть мишки, не те що дикого кабана, і тепер лише розгублено стояв посеред пустелі.
— Африка? — з відсутнім виразом повторив Птаха.
— Зараз ти просто ховаєшся у своїй мушлі, як равлик, — от і все, Птахо. Але щойно ти ступиш на африканську землю, твоя пристрасть до тебе повернеться, — сказала Хіміко.
Птаха понуро мовчав.
— Я надто захопилася твоїми мапами, і мені б дуже хотілося, щоб ти розлучився, став вільною людиною, і ми змогли б разом їх використати за призначенням, подорожуючи по всій Африці! Вчора, після того як ти заснув, я всю ніч їх вивчала, і мені здається, я теж заразилась цією лихоманкою. Тому тепер для мене так важливо, щоб ти став вільним! Коли я казала, що ми споганимо руки вбивством дитини, ти зі мною не погодився, але все ж це НАШІ РУКИ, Птахо! Скажи, що ми разом з тобою поїдемо до Африки!
Ніби відхаркуючи гірке мокротиння, Птаха буркнув:
— Якщо ти цього так хочеш.
— Спершу нас із тобою пов’язував виключно секс. Я була для тебе лише екстрено необхідним порятунком, коли ти страждав від сорому та тривоги. Та вчора я раптом відчула, як у мені міцніє жага до подорожі Африкою, і це значить, що між нами утворився новий зв’язок, посередниками у якому є ці дорожні мапи, Птахо! Ми злетіли з тобою разом із сексуальних низин у набагато вищі простори — я завжди цього прагнула, Птахо, і зараз я по-справжньому відчуваю цю пристрасть. Саме тому я збираюся звести тебе зі своїм другом-лікарем і заплямувати свої руки разом із твоїми!
Лобове скло спортивного автомобіля ніби вкрилося дрібними тріщинами, коли на нього налетів вихор дрібних, як часточки туману, білих дощових крапель. Тієї ж миті Птаха та Хіміко відчули дощ на чолі та повіках. З усіх боків небо почорніло від хмар, неначе раптом настав вечір, і на них налетів шалений вихор вітру.
— У цій машині є складний дах? Бо якщо ні, дитина змокне, — сказав Птаха з виглядом нещасного недоумка.
12
Коли Птаха нарешті приладнав до автомобіля знімний дах-тент, поривчастий вітер, що кружляв провулком, як перелякана курка, підхопив з кухонного вікна і розніс навколо запах ковбаси та підгорілого часнику. Цього рецепту Птаху навчив пан Делчеф: спочатку смажиш на вершковому маслі тонко нарізаний часник, потім кладеш туди віденські сосиски, доливаєш небагато води і тушкуєш. Птаха подумав про Делчефа: напевно, його вже забрали від тієї тендітної дівчини з мертвотно-блідою шкірою і привели до дипломатичного штабу. Цікаво, чи чинив він якийсь спротив у їхньому з коханкою гніздечку в глибині шлункоподібного провулку? Чи кричала дівчина щось незрозумілою як Делчефу, так і людям, котрі по нього прийшли, японською мовою? Врешті-решт, і у них обох не було іншого вибору, окрім того, щоб здатися.
Птаха окинув оком прикритий текстильним дахом спорткар. Багряного кольору кузов автомобіля, вкритий зверху чорним брезентом, разом були схожі на рану: червона плоть із темним струпом. Птаха відчув непереборну відразу. Небо було чорнісіньким від грозових хмар, повітря — вологим та переддощовим, вітер завивав усе сильніше. Дрібні дощові краплі то наповнювали повітря, немов імлою, то підхоплювалися вітряним шквалом, який відносив їх кудись далеко, то знову несподівано поверталися мрякою. Птаха підняв очі на крони дерев, що виднілися між рядами будівель. Дощ обмив їх, і обважніле густе листя, хоч і темне під похмурим небом, стало насичено-зеленого кольору, такого, яким був сигнал світлофора, що обворожив Птаху на перехресті шосе. Можливо, цей дивовижний колір я побачу, лежачи на смертному одрі, — апатично подумав Птаха. Він почувався так, немов збирався вести на страту до рук непевного підпільного акушера не дитину, а самого себе. Птаха підійшов до ґанку, забрав звідти колиску, дитячий одяг: шкарпетки, шапочку, вовняні кофтинку та штанці, відніс їх у машину і поклав на заднє сидіння. Усі ці речі Хіміко вибирала цілу вічність. Птаха чекав її з магазину аж годину і вже почав сумніватися, чи, бува, не втекла вона від нього. Навіщо вона згаяла стільки часу на купівлю речей для дитини, що мала скоро померти? Жіноча чутливість була неймовірною.