На позиції встановили два спарених зенітних кулемети «максим», але німці більше не прилітали. Чому вони тоді напали на цивільних, хоча зовсім поряд почали облаштовувати позиції війська? Бавилися або залякували?
Інколи здалеку слабко докочувалася канонада.
Липень — чому так названий? Липи вже відцвіли запашним бляклим цвітом, відгули над ними ревні працьовиті бджоли. Плаче липкими сльозами на спекотному сонці листя.
Липень. Короткі зоряні ночі, тепле повітря.
Ледве чутно, мов дитина, дихає ніч, шепоче щось листя на деревах. Томно сюрчать цикади.
Коротка ніч у липні, та хоч яка є — Марійчина.
Іван привів її сюди, на тиху галявину, простелив плащ-накидку на теплу землю, на м’яку траву, впевнено притяг її до себе, цілував у вуста, у щоки, очі — палко, ніжно, сміливо. Владні, спраглі, гарячі чоловічі губи випивали її, язик пестив її рота, лоскотав піднебіння, голубив, милував… Ніжні долоні його вільно й досхочу гуляли її тілом.
Іванку — Іванку — Іванчику, не можна цього, так подумала Марія.
Він дихав її повітрям, перегукувалися їхні серця, дівочі пальці переплутували волосся густого чуба.
Ваня — Ванько — Іванечко. І не наполягав — просто цілував та обіймав: щиро, захоплено, відверто. Уперше, та наче востаннє.
А як це і є — останній раз, бо війна, якщо завтра прилетять знов хрестоносні сріблясті «юнкерси» із своїми бомбами та кулями? Чи прийдуть ті, що женуть у відступ нескінченні юрми пригнічених понурих червоноармійців, що їх вона бачила усі останні дні? Прийдуть, а ти, Ванюшо, не поступишся, бо відважний, — стрілятимеш, битимешся і — загинеш?
Іване — Іванику, нема краще за тебе; можна — бо війна!
Він узяв її обережно, дбайливо, вміло — майже не боляче. Пристрасно та гаряче — аж стало майже солодко. Такий міцний та сильний, що переповнив радістю.
Сюрчали цикади, безсоромно мерехтіли зірки, і тепла земля пахла по-домашньому…
…Здоровенний танк гримів та брязкав, впевнено повзучи центральною вулицею Джулаївки. Блискучі гусениці здіймали сірувато-жовту густу пилюгу, її пасма клуботалися за ним, майже ховаючи схожий на труну панцерник та дві криті брезентом трьохосні тупорилі вантажівки, що потроху котилися за могутнім танком. Бойова машина висунулася на центральний майдан, зупинилася, покрутила сторожко на усі боки квадратною головою башти з довгим сталевим хоботом гармати, заревіла наостанок двигуном і затихла.
У ту ж мить, як горох з дірявої торби, посипалися на усі боки з авт і бронетранспортера у сірих мундирах з підкоченими рукавами, із короткими автоматами, засмаглі бадьорі солдати і, виблискуючи касками, перегукуючись різкою гортанною мовою, кинулися до найближчих хат.
На Ролькове обійстя завітало троє: плечистий білявий унтер-офіцер, чомусь у пілотці, та двоє вояків у схожих на нічні горщики шоломах. Унтер щось наказав, і горщики застигли біля хвіртки, а сам, відійшовши з доріжки, на виду вікон хати Рольків із помітною насолодою помочився на старанно вибілений стовбур сливи-угорки. Неквапливо застібнув штани, дав знак шоломам, і, так само повільно, по-хазяйському (автомат на череві, руки у кишенях), попрямував до хати.
З порога білявий владно заявив:
— Рус, яйки, млеко, шпік унд, — поворушив пальцями (Wie kligt es auf Russisch?*), — брот — давать бістро!
Батько Петра, Іван Федорович, відомий на усю округу ветеринарний фельдшер, підвівся назустріч унтерові:
— Mein Name ist Johann Friedrich Rollke. Wir sind keine Russen, sondern echte Deutsche, vom Scheitel bis zur Sohle, Herr Offizier. Wir haben Papiere.
Унтер спантеличено глянув на господаря, на стіс документів, сучасних та старовинних, які той простягав чистою рукою, на юнака та дівчинку — господаревих дітей, на його жінку — викапана фрау Ельза, дружина булочника з його рідного містечка Майнерцхаґен, і поблажливо посміхнувся:
— Sehr gut, Sie werden der neuen Regierung helfen. Auf Wiedersehen, Herr Rollke**.
Унтер недбало козирнув двома пальцями, крутнувся на підборах і вийшов із хати з обома поплічниками. Натрапив поглядом на сливу і відвів очі (Verdammt!***, — хто ж знав, що тут мешкають німці?).
Розділ 6
Ці видіння захоплювали його.
Знов та сама річка, без сумніву — Шпреє. Тихий затон, з трьох боків закритий очеретом. Біля берега, де зовсім неглибоко, сонячні промені долають дивну цю воду і граються на піщаному дні, золоті та безтурботні.
Тут і там дрібний мальок срібно виблискує, порскаючи раз по раз у різні боки, наляканий нахабним, завжди голодним хижаком — окунем у дівочий мізинець розміром.