Бабки з величезними райдужними очима стрімко сновигають над водою, а на протилежному березі ріки, шляхетні та величні, стоять стрункі вікові сосни, кучерявими головами підпираючи небеса.
А в небі, у сліпучій вишині, дрібними пір’їнками розкидані невагомі прозорі хмарки: cirrus*— навіть уві сні визначив він.
Щедре літнє сонце панує, гріє землю й воду, розсипається тисячами сонячних зайчиків по хвильках, пече потилиці дерев, марно намагаючися пробитись у глибину листя.
Біля краю води, на зелену траву поскидавши одіж, стоїть майже сформована, років п’ятнадцяти, юнка — підборіддя підвела, пальчиками русяве волосся за спину прибирає, мружить світлі дивні очі: на ліс подивиться — зеленкуваті, на воду — золотаво-сірі, на небо — блакитні, волошкові, ясно-сині…
Шия ніжна та струнка, мов в олениці, плечі округлі, а під ними — невеличкі пружні півкулі грудей з маленькими темними верхівками.
Промені пестять її плаский мускулястий живіт, круті стегна, милуються тонким станом, а безсоромний вітерець обрав рудуватий пухнастий трикутник у самому низу живота і тихенько бавиться ним, дівчачур!
У неї прекрасно вибудоване тіло та бездоганна шкіра, він уже знається на цьому.
Дівчина тихо ступила у ріку, зробила ще крок, і ще, — ріка ніжно торкнулася спокусливого трикутника, — раптом кинулася у воду і попливла: сміливо, сильно, вміло.
«Тільки найвищий народ може породити таку ідеальну жінку», — подумав він і провалився у несвідому темряву глибокого сну.
На ранок до уповноваженого підійшов командир батареї капітан Новицький і жорстко наказав:
— Залишай позицію зі своїми комсомольцями.
Мельниченко не зрозумів:
— У чиє розпорядження нам тепер поступати?
— Яке розпорядження! — заревів врівноважений зазвичай капітан. — Тобі одне розпорядження — геть звідси!
Побачивши вилуплені, мов поліські бараболі, здивовані короткозорі Мельниченкові очі під круглими окулярами із сильними лінзами, Новицький трохи спокійніше просто у лице співрозмовникові повідомив:
— Учора німці взяли Обухів, Германівку, Джулаївку, Старі та Нові Безрадичі. Щонайпізніше, взавтра вони будуть тут. Тепер мені твої діти та дівки у розміщенні ні до чого.
— Куди ж нам, ми ж з Обухова, — почухав потилицю Мельниченко.
— За годину у мене йтиме машина на Київ, — одразу вирішив капітан. — Посадиш до кузова стільки, скільки уміститься, інші — пішим порядком. Дістанетесь Києва, там спитаєш у свого начальства, куди вам.
І подумки додав: «Якщо воно ще там, твоє начальство».
За годину Мельниченко напакував до кузова вантажівки стільки людей, що водій, нічого не говорячи, тільки захоплено дивився, а коли місця зовсім не лишилося, уповноважений югнув у кабіну, звідти вже сказав:
— А ви — своїм ходом. Зустрінемось у обкомі.
Його зовсім не цікавило, чи знають ті, що залишилися, де той обком.
Натужно загудів мотор, машина рушила, важко перевалюючись з боку на бік на нерівній, розбитій за останні дні, дорозі.
Копачівські та декілька учнів ФЗУ, що не вмістилися у машину, розгублено перезиралися.
— І ви давайте слідом, — звернувся до них капітан, але його перебило, стрімко наближаючися, знайоме вже перервчате виття «юнкерів». Новицький крутнув головою — тепер літаків було не два, а півтора десятки.
— Не встигли. Швидко до укриття! — І гучно подав команду: — Батарея, к бою!
Марічка кинулася до вузького глибокого окопу, на який на бігу показав капітан, на ходу чомусь усвідомивши, що комбат говорив з ними українською, а команди подавав — за статутом, російською. Літаки влаштували над позицією смертельну карусель. Налітали, бомбили, стріляли, за ними — інші, аби так само атакувати і піти на друге коло.
Здригалася земля від вибухів, і до укриття часом сипався пісок. Поряд із Марічкою дрібно дрижала перелякана Настуся.
— У «юнкерса» запас пального невеликий, надовго не вистачає, — словами лейтенанта Медведєва (того, з військкомату) заспокоїла Марія подругу. — Скоро вони заберуться.
Сьогодні німця зустріла не одна Іванова ґвинтівка: торохтіли спарені «максими», бахкали з окопів ґвинтівки та карабіни, а недалеко, де стояли піхотинці, чути було й тріскачки ручних кулеметів.
Дивно, але жодного німця не підбили: остання пара різко шугонула угору, і пілоти повели свої літаки туди, звідки прилетіли: десь на південний захід.
Марічка визирнула зі схованки, — здається, скінчилося, — і вистрибнула на поверхню.