Земля переорана, ями, курява, дим. Жадібно п’є з військової фляґи капітан, тягне кисета з кишені незграбний літній солдат, який ще учора вихвалявся, що він «коло орудія», так сформулювавши поняття «гарматний номер».
Якийсь боєць, скинувши гімнастерку, невміло намагається перев’язати легко поранену вище ліктя руку.
Підскочила Марія:
— Дай я!
Вправні її руки, лягає бинт рівно та правильно. Раптом відчула, що хтось дивиться на неї, повернулася — а то Новицький спостерігає за її вмінням.
Незабаром комбатові доповіли, що поранено чотирьох, двох — важко, і вбито одного — з відділення кінської тяги.
— Погано, — засмутився капітан. — У мене зайвих людей нема. Хто ж біля коней буде?
— Я можу, — визвався Віктор Петренко. — Я все життя біля коней.
— А скільки тобі років? — швидко кинув комбат.
— Сімнадцять з половиною, — трішечки прибрехав Віктор.
— Тебе поки залишу, а там — як командир полку вирішить.
— Слухаюся, — зрадів хлопець.
— А тобі скільки? — повернувся капітан до Марічки.
— Сімнадцять. Незабаром, — знітилася під уважним поглядом командира.
— Погано, — з жалем цикнув язиком той.
Він витяг з кишені коробку «Казбеку», взяв цигарку, дмухнув у ґільзу і закурив; сизий ароматний дим повільно піднімався угору.
По дорозі, яку, як говорив Новицький, «осідлав» полк, на простір поля з синього далекого лісу впевненою колоною виповзли кутасті німецькі танки з квадратними баштами. За ними — кілька панцерників і з десяток вантажівок із брезентовими тентами.
— Ти — до коней, — кивнув Новицький Петренкові, — ти — до старшини за санітарною сумкою — це вже Марічці. — А ви — швидко на Київ.
Далеко на півночі на високій горі золотою ріпою блищала баня дзвіниці Печерської Лаври.
— Ти старший, — поспіхом штрикнув пальцем комбат у Білоконя. — Відповідаєш за прибуття групи до обкому.
І Новицький тюпки побіг до командного пункту — окопу, з якого стирчав дворогий далекомір.
— Пішли, — сказав Олексій, і група молоді попрямувала розбитою дорогою до далекої золотої бані.
Старшина Козлов — довгий, в окулярах чолов’яга — дав Марічці велику брезентову сумку з набитим через трафарет червоною фарбою хрестом. Зазирнула усередину — нічого особливого, усе те саме, що й на заняттях в ОСОАВІАХІМі.
Незабаром загухкали гармати, затакали кулемети піхоти, і німці, стомлені зробленим останніми днями кидком, наразившись на організовану оборону, відповідаючи на вогонь з танкових гармат, відійшли до лісу.
— Що у нас сьогодні — перше серпня? Так і запишемо — перше зіткнення з ворогом — першого серпня, — зауважив комбат.
Похапавши перше-ліпше, що потрапило у вічі, передовий загін вермахту пішов із Джулаївки.
Увечері, коли ветеринарова жінка вийшла до криниці по воду, їй зустрілася баба Колісничиха. Та поставила цеберку на лаві біля зрубу і зашепотіла:
— У нас забрали дві курки, шмат сала та яєчок корзинку. А у вас що, Ірино?
— Нічого не забрали, — гордо повідомила ветеринарша. — І ніяка я вам не Ірина. Відтепер і назавжди — я для вас фрау Ірма. Ірма Рольке.
Колісничиха остовпіло замовкла, а фрау почала вправно крутити колодязного коловорота.
Розділ 7
Німці накочувались як океанський прибій: потужно, розмірено та методично. Спочатку хижі «юнкерси» теребили батарею, потім підтягнута недавно артилерія лупцювала снарядами, і вже потім, тримаючи, як на параді, дистанцію, йшли з короткими зупинками — для пострілів — танки.
За ними, ховаючись за броню від куль, густо сунула вимуштрувана німецька піхота.
Батальйон капітана Непряхіна, до якого була додана батарея, зустрічав ворога густим вогнем: сухо тріскотіли ручні кулемети, солідно дудукали станкові, намагаючись якщо не відрізати піхоту від бойових машин, то, принаймні, якомога більше її вибити.
Новицький перевів чотири вцілілі гармати на пряму наводку і з розважливою злістю гатив величезними снарядами по хрестоносних ворожих танках. Уже чимало їх мертво чорніло залізними обгорілими коробками у полі.
Як океанська вода, ударивши у скелю, відкочується і вперто б’є знов, зупинені лютим вогнем вояки ще ніким не переможеного вермахту відходили за той дальній ліс лише для того, щоб згодом ударити наново.
Разів зо п’ять Непряхін кидався у контратаку — німці кожного разу грамотно виходили з вогневого контакту, густо встеляючи чорне вигоріле поле вбитими червоноармійцями. Своїх поранених і вбитих вони намагалися будь-що виносити, і за кілька днів здалося, що гинуть лише радянські, так багато бійців у захисних гімнастерках накидала на землю вправна німецька зброя.