Новицький — навперейми, могутнім прямим ударом найпрудкішого — у підборіддя! Той упав, а капітан у повітря з нагана — бах!
— Назад!
Схаменулися стрільці, та німці вже тут: налетіло сіре на хакі. Почалось: б’ються кулаками й ножами, ногами й лопатами, ґвинтівками й автоматами. Хряпає, гупає, ляскає навкруги.
Марічка підхопила наган убитого політрука, причаїлась біля гармати і не стріляє: в кого ще влучиш у безладі рукопашного бою.
Раптом вона побачила Івана: прикладом він вдарив у лице ставного чоловіка, — сріблясті плетені погони на плечах, — той впав, випустивши пістолета («парабелум-люґер» — дізналась потім вона) — чудернацький кашкет далеко убік відлетів. Ваня ж другого — багнетом у живіт. Той, статурний, отямився — однією рукою кров витирає, другою землю лапає — пістолета намацує.
Два постріли пролунали одночасно: з нагана та парабелума; захрипів, криваво забулькав простріленим горлом арійський красень, але і його куля вкусила Ваню: зойкнув, вигнувся він назад, хотів встояти — не держать, згинаються у колінах ноги, падає коханий — світ завалився умить.
Не вагаючись, двома пострілами добила ворога — і до Вані. Припала до нього: дихає, серце стукає глухо. Рвонула сумку, витягла бинти.
Ваню — Ванечко — Ванюшко! Хіба так хотіла торкатися твого тіла, — бинтуючи непритомного? Твоїх широких грудей, міцної скульптурної спини? Теплої й ніжної шкіри? Обіймати хотіла, пестити, цілувати.
Закінчила й умостила обережненько. Він застогнав і — опритомнів. Підняла очі — німців уже витісняють з батареї. Шалено розмахує Новицький великою саперною лопатою, з коліна стріляє Штінов, їздовий Віктор Петренко, підібравши десь ґвинтівку (чи не Іванову?), орудує нею, як вилами. Якийсь піхотинець з німецького автомата короткими чергами б’є у бік поля.
Німці відходять, уперше не забираючи своїх мерців, а поранених не залишилося — усіх жорстоко добили.
Німці відходять лицем до бою, не безладно, як чверть години тому тікали наші: відстрілюються з-за підбитих танків, прикриваються кулеметним вогнем.
А на позиції справ у санінструктора багато: з розбитою головою стогне снарядний Бухтіяров, привалився до бруствера, хапаючися за прострілений бік, блідий старшина Козлов. Хтось кричить, кличе біля другої гармати.
До кого ж бігти? Раптом згадала, чого вчили у гуртку: до того, хто мовчить — у нього больовий шок, — і притьма до Козлова.
Коли увозили до медсанбату Ваню, він пообіцяв, дивлячись просто в Марійчині очі:
— Я тебе не забуду. Я писатиму.
Поцілувала й дивилася услід, поки видно було санітарну полуторку.
За тиждень вона отримала від нього листа:
«Здрастуй, дорога Маріє!
З гарячим бойовим привітом пише тобі Ваня.
У перших рядках свого листа поспішаю повідомити, що кулю в медсанбаті видалили.
Військлікар (прізвище густо викреслене — вочевидь, військовою цензурою), який робив операцію, каже, що я везунчик. Тепер здоров’я моє піде на поправку. Почуваюсь я уже значно краще. Для подальшого лікування мене направляють до госпіталю у тил.
Я швидко одужаю й повернуся — разом із тобою бити фашистських гадів.
Тепер напишу вже з госпіталю і повідомлю адресу. З нетерпінням чекаю на зустріч.
Цілую. Твій Іван»
Як велику цінність — дбайливо та бережно — склала вона звичайний аркуш зі шкільного зошита у клітинку в солдатський трикутник і заховала до кишені гімнастерки.
Більше листів від Вані не надходило.
Ще ніхто не знав, що то був лише перший справжній удар німців. Що це ще тільки початок кривавого пекла, яке триватиме цілих три тижні. Що вже за кілька днів німці виб’ють їх аж до близького передмістя Києва з дивною назвою — Мишоловка, а звідти потім — у Голосіїве, на самісіньку околицю міста.
Ніхто не відав про резерви, які кине в бій командування, про свої літаки, які з’являться у небі, про несамовитий контрнаступ — з шаленими втратами і нечуваними подіями: стрімким відходом ворога аж на попередні рубежі, із першими трофеями: технікою, зброєю та припасами.
У вересні війська затвердилися на позиціях, і активність ворога знизилася.
Увечері п’ятнадцятого Марічку несподівано викликав командир полку полковник Теплов.
— У тебе хоч які знайомі в Києві є? — ошелешив запитанням, тільки-но вона з’явилася у його землянці.
— Є, — пригадала Настусину старшу сестру, до якої їздила на весняні канікули.