— Мобілізовані — строїця, остальні — відійдіть.
— Поздоровкався би з людьми, — глухо зауважив коваль.
— Строїця, бистріше! — пропустив повз вуха Трифонові слова Безрук.
— Завжди падлом був, гусекраде, — вилетіло з натовпу. Староста широко замахнувся батогом на коваля, але, зустрівши його спокійний презирливий погляд, не вдарив:
— Я тобі згадаю це, Білоконю, ще пригадаю!
— Згадай краще, як ти плакав і просився, коли тебе з украденими гусьми на гарячому впіймали!
Безрук знітився, забігав очима і відступив на крок. Юрба загомоніла.
— Мол-чать! Что, команда не ясна? Становись!* — чітко поставленим голосом утрутився у події чоловік з карабіном і виставив руку, вказуючи місця для шикування.
Коли молодь поставала до шеренги, поліцай повернувся до старости:
— Попрошу список, Пётр Семёнович.**
Пияка та ледаща, схильного до того ж до дрібних крадіжок, Безрука зневажали в селі й жодного разу за його сорок чотири роки не назвали по-батькові. А поза спиною про нього говорили взагалі не називаючи інакше, ніж «оте падло».
Він подав аркуша гостроокому та криво посміхнувся. Той глянув, порахував людей: «Восємнадцать, по спіску — дєвятнадцать, какая-то скотіна нє явілась», — і почав викликати:
— Бєлоконь! Вакулєнко! Джура!
Уважно оглядав того, хто озивався, і ставив у списку хрестик.
— Чорнуха!
Німа тиша.
— Чорнуха Фьодор! — з погрозливим наголосом повторив кремезний. Знов не відгукнувся ніхто.
— Т-е-е-е-е-к-с! — видихнув незнайомець з пов’язкою і прийняв рішення. — Десять минут на прощание. Место сбора покидать запрещается!* — спитав щось у старости, і вони стрімко пішли, майже побігли, вулицею.
— Федько, він такий: не дивись, що малий та худенький; якщо вперся — не зрушиш, сказав — «не поїду», помре — не поїде, — зітхнув їм услід Василь Конюшенко.
— Не накоїв би він собі біди, — уголос подумав дядько Трифон. — Той, що з Безруком пішов, жартувати не буде.
— Дочекалися нових порядків, — обурився той само жіночий голос, що лаяв старосту.
— Помовч, Мелано, бо договоришся, — сказав коваль і тихо додав: — Люди різні…
Ті двоє були відсутніми дещо довше, ніж збиралися. Повернувшися, староста повідомив, начебто ні до кого:
— У наступну відправку Федір обов’язково поїде…
Кремезний зосереджено потирав лівою долонею кісточки чималенького кулака, потім кинув Безрукові:
— Врємя, пан староста!
— Прощання закінчено! — заверещав той. — Складайте речі на підводу!
На величезній мажі купа клумаків, баулів, солдатських мішків та селянських засмальцьованих торб здалася невеличкою.
— Усі? — Безрук спробував спитати грізно, але вийшло непереконливо. Він забрався на телігу, взяв віжки, чмокнув губами — коні невпевнено зрушили. Натовп хитнувся було за кіньми, але поліцай голосно наказав:
— Отставить проводы! Мобилизованные на работу в великой Германии — колонной по два за старостой — шагом марш, остальные — на месте!**
Тонким потічком із юрби витікала молодь. Чоловік із карабіном дочекався, поки не вийшли всі, і замкнув колону.
Мовчки стояли селяни, витираючи сльози, хлюпаючи носами, розчавлені, не в змозі навіть голосно заплакати. Їхні діти, радість і надія, віддалялися центральною вулицею села, йшли у ворожі землі, у безвість, а позаду впевнено крокував кремезний чужинець із карабіном.
Високі та стрункі тополі уздовж Копачівського шляху. Старовинне козацьке село — Копачів, на прадавніх мапах, мало не за Литовської Руси мальованих, позначене. Сотні літ, здіймаючи чорну кушпелу, поспішали цим шляхом на Низ козаки: на війну чи просто на службу. Сотні літ торували цей шлях предки, сміливі й могутні. Куди ж ви йдете сумним покірним ланцюгом за неспішною скрипучою мажарою, козацькі правнуки?
Куриться шлях пилом за кволими кінськими копитами, за старими колесами, за юнацькими ногами, сідає на добротні чоботи кремезного чолов’яги з холодним жорстким поглядом, що наче вицілює спини своїх підконвойних, перекидаючи цигарку з кутка в куток твердого маленького рота.
Безрук витяг з кишені пом’яту німецьку сиґарету, ще чогось там пошукав, безнадійно махнув рукою і сказав Юркові Козачуку:
— Залазь на підводу! Держи віжки.
Невисокий рум’яний юнак на ходу вмостився на передок підводи, староста зліз, пропустив повз себе невеличку колону і звернувся до кремезного:
— Дозвольте підкурити, Євгене Матвійовичу!
— Прошу, — простяг йому запальничку той. Це була дорога, дуже якісна, дореволюційна ще річ. Староста клацнув кременем, прикурив, роздивився каліграфічний ґравійований напис: «Поручику Ильину от генерала Бредова. г. Киев. 18.06.1919 г.»