— Алоїзе, тобі, здається, на сьогодні досить. Іди вже додому, он малий доведе.
Це хтось такий, що його і батько слухається.
Немолодий чоловік з’являється у дверях, нетвердою ходою прямує до сина і хапає його за плече — чи то аби спертися, чи то — щоб зробити боляче.
Вони повертаються і повільно йдуть вулицею; батькова рука на плечі. Алоїз добряче напідпитку, його хитає, і він усе міцніше стискає тверді сильні пальці.
А син пашіє гарячим соромом: він веде містом п’яного батька.
Алоїз виписує ногами вензеля і непристойно лається.
Потяг смикнувся, і Марічка розплющила очі. Гуде, везучи її у безвість потяг, а у вагоні тихенько співають дівчата:
Розділ 9
Уночі бранців перегнали до іншого потягу — такого ж брудного та пошарпаного. Їх не годували зовсім — інколи на станціях дозволяли сходити по воду — й усе. А що там ті два відра на сорок дві душі — так, сльози.
Копачівським легше, їх майже піввагона, вони тримаються гуртом, діляться харчами, підбадьорюють одне одного.
А тóму, хто один — хоч плач, дивитись на таких — душа ятриться.
Дівка васильківська пішла на базар нові валянки на продукти поміняти, налетіли поліцаї,схопили — такі з валянками і їде. Перший день лише плакала.
Настуся пожаліла, підійшла. Погомоніла, дала шматок хліба та кілька печених картоплин. Лупить дівка бараболю, а в самої пальці тремтять.
Білокінь підійшов — кухля з водою приніс та яблуко. Марічка — яйце варене дала.
Прийняли дівку до товариства. Її звали Ганною Бас, і її історія виявилася простою:
— Свої ж схопили. Гавриленко Микола та Жук Василь. А Сироватка Андрій гнав аж до станції й смішки справляв: будеш жити, як бобер у салі: німцям за гроші валянки показуватимеш.
На третій день на стоянці і по воду не пустили. Було чути, як перегукувалася між собою охорона, як із невеликими інтервалами повзли сусідньою колією важкі ешелони — туди, звідки вони їхали. Навантажені, аж земля дрижить, мабуть, військові… Та чи скінчиться коли-небудь клята сила у того Гітлера?
А поїзди усе йдуть та йдуть: і де в нього солдати беруться, хіба що усіх чоловіків Німеччини озброїв він короткими автоматами, нап’яв на них сіру форму і кинув у світ — ненавидіти й убивати. Грабувати й ґвалтувати.
І вони — пішли! І вбивають, і ґвалтують — мільйонами, і катують — цілі народи! Грабують — держави. І нема сили, щоб навіть зупинити їх.
На портреті у сільській управі дядько такий собі, непоказний. Чим узяв він цілий народ — розумний, талановитий, поміркований?
Невже простим твердженням: ти — найвища істота вже тому, що ти — німець?
Від роздумів Марічку відволікло характерне постукування, що наближалося здалеку.
— Залізничники букси перевіряють, — повідомив Юрко Козачук.
А молоточки постукували усе ближче та ближче.
— Jeszcze jeden pocąg z ukrajińcami*, — раптом сказав грубий хрипкий голос зовсім поряд.
— Cały czas doprawiajom,**— погодився інший, дзвінкий та чистий, з іншого боку вагона. Потім стукнуло ще по разу.
— Tu sę wszystko w porządku, pojdem do następnego wagona,***— наказав хрипкий, і стукотіння почало віддалятися.
— Та то ж вони польською говорять, — раптом усвідомив Олексій. Бабця у нього була полячкою, і він добре розумів цю мову. — Виходить, що ми у Польщі.
Незабаром потяг грюкнув, смикнувся й пішов, набираючи хід — чужою вже, виявляється, землею. Куди ж тепер везуть їх, простих українських юнаків та дівчат, старі товарні вагони?
— Туди. Туди, туди, — вистукують відповідь колеса.
Туди — у невідомі краї, туди — на Захід, туди — у рабство, у кляту неволю.
…Федір Чорнуха отямився надвечір. Боліли поламані ребра, гула голова, нестерпний біль пронизував тіло внизу, між ногами.
Мати плакала:
— Федю, нащо ти не послухався? Вони ж скалічили тебе. Вони ж відбили тобі там усе…
— І що, я мав на таку наволоч працювати? — ледве чутно, але зі злістю спитав Федір. Він заплющив очі й наче вочевидь побачив, як одним ударом звалив його кремезний, як вони били його чоботами, катуляючи по землі, намагаючись ушкодити найуразливіші місця: голову, живіт, пах…