Сивий, у грубому фартуху, німець із глибокими зморшками на чисто виголеному лиці підійшов до Марічки:
— Ти розумієш німецьку?
— Майже усе, якщо не дуже швидко говорять, — відповіла дівчина.
Здивований несподівано непоганою для іноземки вимовою, німець усміхнувся:
— Добре. Як тебе звуть?
— Марія.
— А мене зватимеш паном Шліценом. Карл Шліцен, — уточнив. І поцікавився. — Ти звідки?
Вона вирішила: навряд чи німець чув про Копачів чи навіть про Обухів, і відповіла:
— З Київської области.
— Київ знаю, — повідомив пан Шліцен. — Робота у тебе буде поки що така: прибиратимеш та вивозитимеш стружку. А там подивимось.
Дивно, подумав собі Карл, який збіг: у вісімнадцятому році він був у Києві, а дружину його теж звуть Марія, та й мешкають вони на Марієнштрассе.
Дівчина взяла щітку і заходилась мести підлогу, та так вправно…
В обід з табору привезли їжу для остарбайтерів. Неймовірно голодна, Марічка не змогла їсти: від юшки йшов відразливо важкий дух; із геть гнилого м’яса зварили — зрозуміла вона.
Стривожені мерзенним смородом, до кімнати, де годували українців, зазирали жінки з бюро. Маленька гостроноса білявка з хвилину спостерігала за Марічкою: та з огидою перемішувала смердючу щербу у металевій мисці, не в змозі піднести ложку до рота.
— Ти, — тицьнула пальцем у Марічку гостроноса. — Зайди до мене у бюро.
Та прибрала незайману посудину із зупою, сховала до кишені шматочок темного хліба і за хвилину з’явилася на порозі:
— Викликали, фрау?
— Мене звуть Люсі, — буденно повідомила німкеня, причинивши двері. — А тебе як звуть?
— Марія.
— Сідай отут, — указала на стілець Люсі, простягла чималий бутерброд із марґарином та налила до кухля гарячої кави. Не бразильська, не колумбійська, взагалі ненатуральна підсолоджена ерзац-кава видалася смачною, духмяною та запашною…
— Завтра зайдеш, — знов, наче про звичайне, зронила Люсі. — Але дивись, щоб не довідався шеф Гоппе, бо він наці, від нього буде біда…
Після обіду пан Шліцен показав, куди треба вивозити стружку — до контейнера на задньому дворі. Добре змащена, на литих ґумових шинах, тачка легко котилася навіть повна.
Марічка мела і возила, возила й мела, як заведена. Одного разу їй зустрівся шеф Гоппе: він гидливо дивився риб’ячим немигтючим поглядом крізь окуляри і цикав зубом, склавши на череві чисто вимиті долоні.
Увечері, коли українських робітників вишикували біля цеху ті ж чотири поліцаї, Настуся тихо спитала:
— Ти де працюєш?
— У цеху.
— А що робиш?
— Стружку з-під станків вимітаю та вивожу. А ти?
— У майстерраумі, — відповіла Настя. — Готові деталі по цеху збираю та на поличках за номерами розкладаю.
Їх вивели за ворота, і на великій стулці дівчата побачили абревіатуру «ІНС», а на паркані — назву вулиці. Номера будинку у сутінках не розгледіли: 13 чи 18. Та й ґотичний вибагливий шрифт ще не дуже розбирали — не звикли.
У таборі після вечері (брюквензуп на ерзац-жирі) полячка-капо принесла газету і простягла Настусі — «прoше чітаць». Та глянула — написано по-нашому: «Українець»
Щоправда, газета була стара: за 28 червня, дівчата тоді ще вдома були. У цьому «Тижневику для українських робітників» друкували про Альфреда Розенберґа* в Україні, про Роммеля, щось про Київщину, про рідне село Шевченка і знов про Роммеля. Згадалося, як горлали охоронники у ешелоні:
— Vorwдrts, vorwдrts,
Vorwдrts mit unserem Rommel!
Полячка уважно стежила, чи стане Настуся читати; провокує, вирішила дівчина і знайшла замітку про Шевченкове село…
Розділ 11
Кожного дня одне й те саме: на сніданок кухоль каламутної рідини, яку капо зве чомусь — кава. Тільки й того, що гаряча. До цієї «кави» — шматок хліба, інколи — із малесеньким кубиком марґарину. Обід — така ж скибка хліба та якась юшка, добре, якщо з брукви та капусти, їх хоч якось можна їсти. А якщо така, як у перший день — будеш голодний. Увечері у таборі знов — хліб, юшка та «кава».
Марічка подумки склала ці шматочки та окрайці — вийшло не більше чвертки звичайного обухівського буханця. Якби не німці Карл Шліцен та Люсі, пропала б з голоду.
Люсі кожного дня — то бутерброда з марґарином або й джемом дасть, то суп з дому принесе. Карл спочатку робив вигляд, що не бачить, а потім і сам став підгодовувати дівчину. І з Настею старий майстер Якоб Крюлл ділиться своїм обідом. А цим людям і самим непросто: усе нормовано, по картках та бецуґшайнах — купонах.