А в Олексія у кузні зовсім інша картина. Одне звертання — «швайн», одна ласка — «шнеллер» та «лос», у чорному тілі тримають хлопця. Змарнів він, із лиця спав.
Вони взагалі різні, ці німці. Не усі такі, як Люсі, чи, скажімо, дідусь Крюлл. Є й шеф Гоппе, якого самі німці бояться, й лаґерфюрер Шурмель — немилосердний, зі свастикою на рукаві.
І серед охорони є різні. Товстий Кауль — презирливий та жорстокий, електричним дротом шмагає, Гельмель та Реттіх — люди як люди, а Леонґардт — доброзичливий, ніколи не б’є, співати дорогою дозволяє. Одного разу тихенько спитав у Марічки, чи знає вона «Інтернаціонал», та співати не дав, перервав одразу: «І у нас так співали».
І дорога щодня одна і та сама: Данциґерштрассе — Гаммер Ландштрассе — Індустріштрассе. І час на дорогу майже один і той самий — хвилин двадцять — двадцять п’ять, залежно від того, які охоронники ведуть.
І робота однакова: мети та вивозь. Інколи Марічка зустрічала в цеху Настю — із такою точно тачкою бігає цехом, деталі збирає. І на грудях у неї — такий точно принизливий «OST». Як тавро на худобі. «Забороняється залишати табір з іншою метою, ніж робота», — написано у їхніх трудових книжках. «Тримай мене, аби я не утік», — згадала Марічка напис на нашийниках давньоримських рабів, про який чула ще у школі.
Гроші за роботу майже не платять, якісь копійки. Одяг не дають. Добре, хоч по матрацу дали, набитому соломою, та по старенькій ковдрі.
Дозволяється читати газети для остарбайтерів: «Українець» та «Труд».
Дозволяється надсилати додому по дві поштові листівки на місяць. Тільки дві. За власний кошт — за ті пфенінґи, що їх дають у получку. Дві — і без конвертів, щоб цензурі легше було читати.
А всього і не напишеш, не пожалієшся. І душу не будеш ятрити рідним, і не хочеться, щоб німці чіплялися.
Листівка — у половину шкільного аркуша розміром, у правому кутку — марка з профілем Гітлера. Половина лицевої сторони — для адреси.
«An, кому: Dzhura Hanna
In, куди: dorf Kopatschiv
StraЯe, вулиця: —
Kreis, повіт: Obuchiv
Gebit, область: Kyiv
Доброго дня Вам, мамо, татусю та усі-усі. Сповіщаю, що жива-здорова, чого й вам усім зичу. Листа від вас і одного не отримала, а посилка з тютюном надійшла.
Мамо, я вдячна за тютюн Вам і татусеві, бо я знаю, що це він його обробляв. Я працюю дуже легко, а про їжу і писати не буду, бо усього вистачає. Взуття та одяг дістану, бо тут тютюн — багатство. Копачівських хлопців та дівчат усіх бачу. Одержала два листи від Юрка Козачука. Йому теж добре.
Новин багато. Улітку було сонячно, а тепер — дощі. Я бережусь, не застуджуюсь, не хворію. Тут росте багато квітів, таких, як у нас. Матусю, вишліть свою фотокартку або татову.
З цим поки що до побачення. Привіт усім. Цілую Вас 100 разів. Вам привіт від Настусі.
Ваша Марія. 28.ІХ.1942 р.»
Бауер пан Карл Шмідт — перший господар на увесь східний Штенбрек. Усе у нього є: поля й худоба, город і ліс, і навіть два рибних стави: Кляйнезеє та Ґроссезеє*. І усьому він раду дає. І коні у нього кращі, ніж у сусідів, і корови.
І робітники у нього — найліпші.
Янка — дівка з-під Білостоку, напівполячка, напівукраїнка, Трохим — українець із Волині, військовополонений, якого Карл відкупив у шталазі**, і новий, Юрко, що його Карл зняв за хабар з ешелону.
Син, Густав, узяв поляків, що потрапили до полону у вересні тридцять дев’ятого. Користі з них — як кіт наплакав, працюють кволо, вечорами потай горілку п’ють, про дівчат весь час балакають. А чотири райхсмарки податку щомісяця за кожного — плати.
А Карлові — не такі. Працьовиті та вправні. І новачок сільську роботу геть усю знає. Учора гній з корівника викидав — невтомний, сильний, дух здоровий від нього йде. Питає, де складати, аби перегорів до весни. Порядок поважає, після роботи інструмент весь вичистить і на місце покладе. Коні йому одразу підкорилися, відчули вмілу руку.
Шкіра у нього біла, щоки рум’яні, очі світлі й волосся русяве. Онука, Гільде, очей з нього не зводить. Якби не та расова маячня — за кілька років для неї кращого чоловіка годі й шукати…
А Юркові дуже сподобалося митися під душем. Лазні у Копачеві — майже у кожного, а от душ не заведений. І дарма — добра штука. Він мився перед обідом та вечерею, люто тер тіло, змиваючи піт та бруд, і не знав, що старий Карл, слухаючи, як крекче він від задоволення, схвально мурмотів: «Ґут, ґут».
Шмідти поганих працівників ніколи не тримали, а добрих садовили за сімейний стіл. Так робив і Карл: сідав на чолі столу, по праву руку — сестра Марта за господиню, бо Карл уже рік, як удівець, поряд із нею — шваґер, чоловік Марти, Авґуст Люц.