— Так ти з благородій, Матвійовичу, — з жалем повернув володареві запальничку староста.
— Я дворянин и штабс-капитан русской армии, — холодно відповів Ільїн. — И с вами, любезный, в кадетском корпусе не учился и свиней не пас! Извольте мне не тыкать!*— погрозливо закінчив він.
Дві бездонні зіниці, наче два дула, навелися Безрукові просто у перенісся.
— Я пожартував, звиняйте, чесне слово, — скоромовкою проторохтів ураз зіщулений староста і кинувся тюпки доганяти підводу.
— Homme de rien**, — гмикнув колишній штабс-капітан.
Не орані цього року поля, загарбані полином та лободою, жовтіли деінде острівцями самосійного жита. Торік не зібрали — і нині майже не сіяли. А легенький теплий вітерець гуляв над помираючим полем, посипаючи його то попелом частих пожеж, то сивою пудрою дорожнього пилу.
Тягнеться Копачівський шлях повільно та одноманітно, а раніше здавалося — біжить. Певна річ, раніше він стрімко летів навстріч веселій зеленій колгоспній полуторці, що радісно везла сільських школярів до омріяного Обухова… Саме так, пригадала Марічка, чотири роки тому везли їх, п’ятьох кращих випускників копачівської семирічки, до райцентру для подальшого навчання у середній школі.
Ось уже, в пишній зелені садів, показалися Хутори, а за ними шлях і скінчиться, влившись у шосе Обухів — Васильків.
Криниця на Хуторах біля дороги — журавель рипить, кланяючися. В усіх навколишніх селах колодязі з коловоротами, а тут — журавель; дзьобає й дзьобає почорнілу цямрину, напуваючи кремезного Ільїна, миршавого старосту, спітнілих спраглих дівчат та хлопців, і насамкінець — старих колгоспних коней.
Підняв, нарешті, журавель довгу шию, і одразу гарикнув колишній офіцер:
— Шагом марш!*
За Хуторами вийшли на шосе; жвавіше покотився старий віз, скоромовкою задеренькотів, змусивши колону додати ходи. А Ільїну — тьху, нівроку, тільки відмашка лівою стала ширшою, ще й насвистує щось.
Позаду вже пустища копачівських ланів, і навколо — скільки око йме — землі сусідів — колгоспу імені Першотравня, частково усе ж таки оброблені: то лежать рівненькі барвисті рядки буряка, то крутять жовтими головами, роззираючися на всі боки, довгоногі допитливі соняшники.
— Розстаралися, — зронив докірливо Козачук.
— Ти у Німеччині теж постараєшся, — пообіцяв староста.
Юрко не відповів, і далі усі рухалися мовчки… Цокали копита, торохтіла мажара, впевнено карбував крок Ільїн, насвистуючи невідомий молоді марш.
За невеселими думками пройшли Першотравень, промайнули Польок, а той з карабіном усе свище та підсвистує. «Попався б ти на мушку моєму Вані, свистуне, — з ненавистю подумала Марічка, — Ваня б не схибив».
А місця все знайомі: ось уже передмістя Обухова, з невеличкими будиночками, узвіз, центр. Та що це? Куди їх ведуть? Це ж перша школа, її рідна, яку вона з таким успіхом закінчила минулого літа.
На дверях школи висів плакат: довгоносий дядько в окулярах та робітничому фартуху робив німецький автомат. За ним — германський вояк із таким точно, готовим уже, автоматом. «МП-38», — машинально визначила Марічка і прочитала заклик: «Працюючи в Німеччині — ти обороняєш твою Батьківщину! Їдь до Німеччини!»
— Прибули, — повідомив староста, зліз із підводи і зайшов до школи.
Розділ 2
Уже зранку Анатолій Кирилович Данилюк відчував якусь неясну тривогу. Зазвичай у такі дні він ставав урочисто-спокійним. Старий педагог, заслужений учитель, серед учнів якого були вже професори й генерали, він незрозуміло чому нервував сильніше, ніж сімнадцять років тому, коли тільки-но став директором середньої школи № 1 міста Обухова і проводив свій перший у житті випуск. Він уже вкотре перепитував молодого симпатичного завуча Миколу Федоровича Ткаченка:
— Усе готове?
— Порядок! — упевнено рапортував той.
— Адреса на ім’я товариша Сталіна?
— Зроблено, — витяг із папки червону ледеринову обкладинку завуч.
— Наказ? — не вгамовувався директор.
— Ось, — поклав на стіл поряд з адресом два аркуші, зціплені блискучою скріпкою, Микола Федорович.
— Група прапороносців?
— Сам готував.
— Добре, — схвалив директор і раптом підморгнув колезі. — Оркестр сам чую.
Зовсім поряд, в актовому залі, оркестр востаннє проганяв програму: виспівували труби, чітко та гучно бумкав барабан, впевнено басив гелікон.
— Ну, дивись, Миколо, — начебто погодився директор. — Перевір, чи готовий зал.