А німці за ці роки змінилися. Вони пом’якшали ще тоді, після Сталінграда. Що гіршими ставали справи на Східному фронті, то лояльніше вони ставилися до східних працівників. І лише такі, як шеф Гоппе та лаґерфюрер Шурмель, лютішали з кожною поразкою вермахта.
Пом’якшали, що там і говорити. Хоча і спочатку були такі, як Карл Шліцен, Ліза з бюро, дідусь Крюлл та, звичайно, її німецька мама — Лотта Лемарцаґль.
Тоді, навесні сорок третього, видужавши завдяки клопотам Лотти, вона літала будинком, прибирала. Коли була потрібна — спускалася на перший поверх до ресторану — допомагати. І картоплю чистила, і овочі, посуд мила, столи терла, підлогу мела… «Ла Таверна» — пристойний, солідний заклад, усе має бути на гідному рівні.
Фрау Лотта роботою не обтяжувала, але сама працювала з ранку до ночі, як заведена. Як же тут сидітимеш? Так весь день — літають одна перед одною. Зранку прокинулися, вмилися — сніданок: кава з булочкою. Потім — фрау до ресторану, а Марічка кімнати прибирає. Упорається — і на діл.
До залу вдень Марічка майже не виходить, усе більше на кухні допомагає, може з чорного ходу продукти прийняти.
Товста кухарка Фріда мовчки свердлить повним ненависти поглядом. У неї син на Східному фронті калікою став. У сорок другому під Керчю ногу з кулемета прострелили. Засмітив рану — почалася ґанґрена. Прийшлось відтяти вище коліна. У двадцять три роки — інвалід. Прийшов — очі пусті. Каже — життя скінчилося. Кричить уві сні досі.
З цією Фрідою у Марічки була історія. Лотта приймала продукти у постачальників сама, а тут каже — прийми овочі. З передмістя городину привезли хурою двоє радянських військовополонених.
Розвантажують — на її «OST» зиркають. Вона ящики рахує, а сама на них поглядає — які вони худі та обірвані: «Не приведи, Господи, і мій Ваня такий».
Захекалися — стали перепочити. Закурили недопалка — одного на двох. Молодий раз потягне — дає старшому. Мовчить Марічка — чекає.
Молодий — стрижений — кинув:
— Що, дівко, стараєшся, догоджаєш новим панам?
— За мною з ґвинтівкою прийшли. У тебе ж ґвинтівка була, — обурилася Марічка. — А ти все одно тут!
Полонений знітився й замовк.
— Не ображайся, дівчино, — примирливо сказав старший. — Це він голодний, тому й злий.
Марічка кинулася на кухню, схопила половину хлібини та дві бутербродні булки, вибігла та віддала полоненим.
Незабаром вони скінчили та поїхали, а за годину кухарка помітила нестачу:
— Де булки?.
— Я з’їла, — хотіла вискочити на сухе Марічка.
— З’їла? Брешеш, тварюко, ти їх тим російським свиням віддала!
Дівчина мовчала.
— Віддала, паскудо! — укріпилася у своїх підозрах Фріда.
Марічка — анітелень.
— Мовчиш, сучко!
М’язи руки мимоволі згадали упевнену вагу «нагана», пружний хід його спускового гачка, і їй до нестями закортіло зараз потримати хоч би мить того револьвера…
— Я тебе провчу, — завелася кухарка, схопила великого ополоника і пішла на Марічку. Та зблідла, але не відступила, готуючись дати відсіч. Німкеня замахнулася.
— Фрідо! — батогом ляснув у повітрі окрик господині. Жінка завмерла.
— Маріє, вийди, — наказала фрау Лотта. Та вислизнула у двері. Після короткої розмови Лотта знайшла Марічку.
— Ти не можеш роздавати мої харчі, не спитавши у мене!
Після того випадку кухарка не розмовляла з Марічкою, тільки палила лютим поглядом. А спілкувалася — через офіціанток.
…Авґуст Люц знайшов Юрка з Трохимом на задньому дворі, де вони рубали дрова:
— Юрґене, Карл застрелився!
Хлопець кинув сокиру:
— Як застрелився? Чому?
Схвильований Авґуст нічого не пояснював, а тільки махав рукою: пішли, пішли!
Плакала Гільде, хлюпав носом Авґуст, схлипувала Янка.
— Від учора, як довідався, що росіяни взяли Ціленцик, він був сам не свій, — чужим голосом повідомила Марта.
Незвично байдужий, лежав на соломі за клунею Карл Шмідт поряд із своїм улюбленим «манліхером». Десь не дуже далеко бахкали гармати і тріскотіли кулемети.
Пострілом (Карл стріляв під нижню щелепу) господарю хутора знесло потилицю, але лице лишилося неушкодженим.
— Шефа треба поховати, — сказав Юрко, узяв із мертвої руки ґвинтівку, віддав Авґустові, витяг мотузку з кишені і заходився обміряти тіло. Трохим пішов по дошки, Юрко — по інструмент, а родичі усе стояли над Карловим тілом, безпорадні, неначе з його смертю перевернувся світ.
— Запам’ятай, Юрку, цей день — третього лютого сорок п’ятого року, — стругаючи дошку, зронив Трохим. — Карл був достойною людиною.