Шорхав рубанок, і стружки завивалися кучерями та падали під верстак.
Проста нефарбована домовина, устелена сіном, купка домашніх біля неї — от і всі почесті, що мав після смерти гордий та шляхетний Карл Шмідт. До могили, виритої просто в садибі (не повезеш же на Ціленцік на кладовище через фронт), п’ятнадцять кроків.
Закидали труну землею, поставили хреста, вирівняли насип.
Коли збирали вечерю, Марта за звичкою поставила Карлові на його місце тарілку, раптом схаменулася та гірко заридала.
А зранку, зібрана і зовні спокійна, Марта покликала Юрка та Трохима:
— Ваші уже всюди. Кожної хвилини можуть прийти і до нас на хутір. Я не знаю, краще вам чекати тут чи піти до них.
Вирішили — піти.
— Напишіть нам довідку, що вас тут не ображали, — попросив Авґуст.
«Сумніваюся, що вона допоможе», — подумав Юрко, беручи аркуша.
Янка зібрала харчі, а Марта сказала, аби взяли велосипеди.
Прощалися, цілувалися, говорили теплі слова: німці українцям, а ті — у відповідь…
Нарешті, чоловіки поїхали. Господарі осиротілого хутора мовчки дивилися услід. Трималася, щоб не заплакати, Гільде — за два дні вона втратила двох дорогих їй людей: любого дідуся, що пестив та балував, та Юрґена — Юрка, у якого закохалася з першої зустрічі; вона уже усвідомила, що обидва пішли з її життя — назавжди.
Давно він не бачив тих снів. Мабуть, тому, що останні роки не спав без снодійного…
Зношені нерви не заспокоювалися, він крутився у темряві, слухав, як відлічує час — тік-так — механізм чудового настінного годинника, як рівно та спокійно дихає уві сні Єва.
Важкі думки приходили, напливали спогади: дитинство, спаскуджене батьком — тираном, його пиятика, школа, невдала спроба вступу до Віденської Академії мистецтв, рання смерть матері, голодне животіння вуличного художника у Відні — тьху!
Думати про становище на фронтах — ще гірше.
Врешті-решт він ковтав ненависні піґулки і провалювався у безвість на п’ять годин, аби прокинутися з важкою головою та слабкістю у тілі.
А сьогодні він задрімав швидко. І одразу — вона. Точніше, її лице. Світле волосся переплуталося, губи стиснені, погляд напружений. Що так стривожило її? Наче у кіно, змінюється план. Що ж це?
Вона сидить біля російської гармати, у російській гімнастерці, з російським застарілим револьвером у руці.
Та вона не німкеня!
А вона піднімає свій револьвер і стріляє у німецького лейтенанта, що весь у крові, лежачи, цілить у радянського бійця. Криваво забулькав, зарипів простріленим горлом лейтенант, а вона б’є та б’є у нього з чорного револьвера.
Клята! Вона завжди віщувала йому біду, снилася перед усіма невдачами, а перед Сталінградом — особливо звабливою. Та й перед самим початком цієї нещасливої війни.
Адольф підхоплюється на ліжку й ошелешено дивиться у темряву кімнати.
Він розуміє: вона вбила німецького офіцера — то знак. Він, Адольф, загине. Ні, не він — весь Райх загине разом із ним.
У тиші швейцарський годинник відлічує час: тік — так…
Коли Юрко з Трохимом дісталися першого радянського коменданта, у них не було вже ані велосипедів, ані харчів. Усе забрали переможні радянські війська.
Ще й проситися довелося, вмовляти. Розпалені азартом успішного наступу, вояки у небачених ще Юрком та Трохимом погонах кричали: «К стенке их, фашистских пособников!»
Сивий розсудливий старшина заборонив: відведемо, мовляв, до начальства, там розберуться!
Американці увійшли до Нойсса вільно, не зустрічаючи опору. Частини вермахта здавалися повним складом, кидаючи зброю, щасливі, що полон — не радянський. Білі прапори, простирадла, скатертини були вивішені в усіх вікнах пряникових будинків. Високі, симпатичні та білозубі американці без остраху їздили містом у відкритих «вілісах», встановлюючи окупаційний порядок. Зірково-смугасті прапорці тріпотіли на їхніх машинах.
Найперше, що зробила Марічка, — відірвала з одежі «OST»-а, потім забігла до ресторану, де була пані Лотта.
Фрау Лемарцаґль наважилася відкрити ресторан — чи не єдиний у місті — і тепер не мала відбою від американців.
— Я до Настусі, — крикнула дівчина. Лотта у відповідь махнула рукою.
Марічка йшла — майже бігла — вулицями Нойсса, і безтурботні американські вояки проводжали її захопленими поглядами.
З Рейнештрассе — на Батарієштрассе, уздовж каналу, потім ліворуч. Тепер недалеко. Отут ми повертали на завод. Звідси — хвилин двадцять.