Вона побачила — збито табличку на воротах табору. Посеред плацу стояла вантажівка, і білозубі веселі хлопці у американських мундирах видавали якісь харчі. Здоровенний неґр у пілотці видавав пакунки, а офіцер щось занотовував до блокнота.
— Зранку підйому не було, — збуджено розповідала Настуся. — Ми прокинулись — а охорони нема: повтікала. Ми на Хаммерштрассе — а там американці. Дівчата Терезу скрутили і їм здали. Здоровенна баба, сильна — ледве здолали.
— Подужали, — додала Фросина. — Я особисто їй усю пику роздерла нігтями та ще й волосся повисмикувала.
— Табличку збили, що далі робити — не знаємо. Тут ці приїхали — показала Настя у бік американців. — Продукти роздають, аґітують: не їдьте додому, бо Сталін усіх, хто був у Німеччині, зажене до Сибіру.
— А куди ж вони пропонують нам їхати? — здивувалася Марічка. — Чи, може, тут залишитися?
— До Америки.
— Ну, розумні. За що це нас до Сибіру — ми ж не винні ні в чому.
— Дуже просто, — утрутилася Ганна Бас. — Вони думають: працювали на німців, тепер на нас попрацюйте.
— Отой полковник, — указала на офіцера очима Фросина, — каже: хто хоче додому — взавтра о десятій ранку зібратися на плацу.
— Ви як собі хочете, а я не повернуся, — раптом заявив Василь Конюшенко.
— Васю, — здивувалась Ганна, — а куди ж ти?
— Не повернуся — і край! Може, з тими, до Америки! Не хочу знов по таборах поневірятися. Мовчи! — гаркнув на Фросину. — Забула, як до колгоспів заганяли? І що було з тими, хто до колгоспів не хотів? Як у голод хліб до зернини вивозили? З печі останній куліш витягали? Як півсела вимерло? Думаєш, дурепо, тобі вдома за Німеччину ордена дадуть?
І він рішучими кроками попрямував до американців.
— А де Олексій? — раптом усвідомила відсутність товариша Марічка.
— Сама не знаю, — зазирнула у вічі подрузі Настя. — Як побачив зранку відкриті ворота, одразу зібрався і кудись пішов. Я вже хвилююся.
Чорношкірий здоровань закінчив роздачу, стрибнув з кузова на землю, закурив і зі жвавим інтересом спостерігав за усім, що відбувалося.
Невідомо звідки взявся Олексій, підійшов до неґра і буденно сказав:
— Дай закурити.
Той у відповідь щось жваво заторохтів, плямкаючи губами.
— Сіґаретте, — пояснив Олексій і жестом показав, що курить.
Американець зрозумів, чого від нього хочуть, витяг з кишені нерозпечатану жовту пачку з намальованим верблюдом і подарував хлопцеві.
Олексій жадібно затягся і з насолодою випустив дим:
— Дякую.
І, підморгнувши, додав:
— Гітлер капут.
— Гітлер капут, — радісно погодився неґр і широко усміхнувся, сяючи білими рафінадними зубами.
— Де ти був? — напала на Олексія Настуся. — Ми ж хвилюємось.
— Та була у мене у місті справа одна. Хотів Шурмелеві віддячити за ласку.
Дівчата здивовано переглянулися.
— Залізяку добру для нього я давно із заводу приніс, а тут бачу — охорона повтікала. Я все зрозумів. Думаю, треба поспішати, бо і цей втече, якщо ще не втік. Пішов до міста, причаївся біля його будинку…
— А звідки ти знаєш, де він живе? — запитала Марічка.
— Живе? — гмикнув Олексій. — А мене колись Кауль водив до нього — прибирати. Ну, причаївся, чекаю… Коли — виходить голубчик — із валізкою, вдягнений по-простому і без пов’язки на рукаві. Озирається на всі боки. Підкрався я до нього і кажу: «Данке, герр Шурмель!»
— І що він? — широко розкрила очі Настуся.
Олексій спокійно закурив нову сиґарету і байдуже продовжував:
— Він витріщився, як середа на п’ятницю. А я далі не розмовляв: як дав йому залізякою по голові! Бачу — він очі під лоб закочує. Так я ще раз, із усієї сили — аж залізяка у голову вгрузла. Впав він і не дихає. Я розвернувся та до табору пішов.
Дівчата були вражені:
— І давно ти це задумав?
— Давно. Ще на Різдво сорок другого року, коли він суп наказав вилити…
Останньої ночі в Нойссі Марії й наснилося.
Двоє дивляться на Адольфа — миловидна жінка та велика німецька вівчарка: їхні погляди схожі — тужливі та віддані.
Адольф чомусь зиркає на годинника — майже пів на четверту. Дає отруту вівчарці та чотирьом її цуцикам — вони миттєво вмирають. Він вагається секунду, сідає на канапу біля жінки, чекає, поки вона проковтне смертельне зілля, дістає з кишені револьвера й стріляє собі в рота.
До кімнати забігають чоловіки в есесівських мундирах, кидають тіла на підлогу, загортають у ковдри і — тюпки вгору сходами, на вулицю, до найближчої великої вирви.