Ткаченко кивнув головою, чітко, по-військовому, повернувся й вийшов з директорського кабінету.
Герой фінської війни з орденом, двома медалями та пораненням, він був безперечним авторитетом для дітлахів, мабуть, не меншим, ніж сам директор.
У залі порядок: над сценою — портрет Сталіна, прикрашений свіжим сосновим гіллям, стільці, з’єднані брусками у блоки по чотири, вирівняно в бездоганні ряди. Сяє ідеально натерта восковою мастикою нова підлога. Її тільки-но поміняли й хотіли пофарбувати у стандартно-коричневий колір, але Ткаченко рішуче став проти того, переконав директора, сам діставав віск, варив мастику, зі старшокласниками ялозив колінами по біляво-золотистих запашних соснових дошках, намащуючи їх, потім завзято натирав, наводячи досконалий блиск.
І тепер рівненька, прозоро-золотава підлога світилась, як свіжий мед у великій тарелі.
А оркестр уже заграв останню у програмі, свою коронну річ — вальс «На сопках Маньчжурії».
Ум-ум-ум — зітхав печально Козачуків гелікон; ца-ца, ца-ца — мідно вторив йому на тарілках кучерявий трієчник Терлецький, тромбони перегукувалися з тенорами, оксамитово виводили тему баритони, заповзято, широкими рухами дириґував учитель співів Степан Андрійович, а над оркестром летів мідний прозорий звук корнета: та-та-тата, породжений уважним і зосередженим відмінником — Петром Рольком.
Маючи, як і більшість українців, чудовий музичний слух, Микола Федорович не знаходив вад у їхній грі: саме так грав ці мелодії їхній полковий оркестр, саме так лунали ці ноти з величезної чорної тарілки репродуктора, саме так чув він їх у Києві, куди пощастило йому цього року потрапити для участі у травневій демонстрації в освітянській колоні.
Завуч не раз в учительській підхвалював музичні таланти Ролька і одного разу дуже здивувався, коли вчитель співів невпевнено заперечив:
— Не знаю — не знаю…Техніка, без сумніву, академічна, музична пам’ять — чудова, але… знаєте, дорогенький, він — не музикант, він — виконавець, бездоганна музична машина. Він грає точнісінько так, як написано, безпомилково, ідеально по нотах, але нема за тим душі, почуттів, натхнення. Надто розсудливо. Крил нема, — визначився Степан Андрійович.
— Духова музика, особливо маршова, повинна мати перш за усе характер, — не погодився завуч.
— Цього вистачає, — зітхнув чомусь музикант.
Відлунали останні такти і впала кода, означена різким — усім тілом — рухом дириґента.
— Молодці, — не стримався завуч.
Ролько повільно опустив інструмент, переможно глянув навколо. Учитель музики кивнув Миколі Федоровичу, подякував оркестрові за добру гру і відпустив:
— До вечора усі вільні. Відпочивайте.
А вечір уже скоро: лишилося якихось кілька годин. Незвичайний вечір. Очікуваний. Жаданий. Єдиний у житті. Шкільний випускний вечір.
Музиканти — серед них кілька випускників — підхопилися й щезли у бокових дверях, хвилину дзвінко гомоніли у підсобці, а потім лунко затупотіли пустим шкільним коридором. Лише Ролько бережно сховав свого чудового дореволюційного корнета до футляра, глянув на педагогів, на прощання схилив голову — русявий чуб впав на очі — і повільно, з гідністю, вийшов.
Степан Андрійович, легенько постукуючи дириґентською паличкою по пультові, замислено промурмотів:
— Характер є…
В актовому залі була непогана акустика, і завуч усе дочув.
…Директор вирішив додому вже не йти: мешкав він на Піщаній, у віддаленому передмісті. І який сенс плентатися казна куди у спорожнілу після смерти дружини і від того безрадісну осоружну хату, побути там недовго та й повертатися — знов майже крізь усе місто.
А завучеві просто не було куди йти: не в ту ж малесеньку кімнатку — ліжко та шафа мало не упритул, — яку він винайняв у чужих людей. Микола Федорович глянув на чисту білу, чудово відпрасовану сорочку на вішаку в кутку його кабінетика, пересвідчився, що з нею нічого не сталося, глянув у дзеркало, вирішив: поголюся перед початком, і пішов до директора.
Чоловіки пили запашний чай з травами, які залюбки заготовляла на весь педколектив весела та енерґійна вчителька ботаніки Лариса Олегівна, жували свіжу булку і про своє гомоніли:
— У бойових умовах у мене — усього один, а взагалі — двадцять три, — з гордістю глянув на латунну підвіску, причеплену до значка у вигляді парашута, молодший. Там була вміло вирізьблена саме така цифра — «23».
— Усього один, — пригадав недавню фінську кампанію Ткаченко. — У фінів оборона була — за останнім словом військової науки: мінні поля, передпілля, вогневі точки, бункери з бетону… Кулеметів та гармат — безліч, і все це переплетене колючим дротом, як захаращений виноградник лозою. А по лісах уздовж доріг — «зозулі» на деревах сидять.