Упириця вдарила його пазурами, глибоко розітнувши шию, кров бризнула їй на обличчя. Вона завила, цілячись йому в очі другою рукою. Геральт кинувся на неї, хапаючи її за обидва лікті й притискаючи до підлоги. Вона клацнула зубами — тепер уже закороткими — перед його носом. Геральт ударив її лобом у лице й навалився всім тілом. Вона вже не мала колишньої сили, судомилась під ним і вила, випльовуючи кров, його кров, що заливала їй вуста. А кров цебеніла, часу лишалось дедалі менше. Відьмак з прокльоном уп’явся зубами в її шию — просто під вухом — і зціплював щелепи дедалі дужче, аж поки нелюдське виття перемінилось у тонкий, розпачливий крик, а тоді й у схлипування скривдженої чотирнадцятилітньої дитини.
Геральт відпустив її, коли вона перестала рухатись, звівся на коліна, відірвав клапоть сорочки й притиснув собі до шиї. Намацав поруч меча й приклав його вістря до горла знепритомнілій дівчинці. Схилився над її долонею. Нігті були брудні, пообламувані, закривавлені, але вже теж людські. Цілком людські!
Геральт насилу звівся. Крізь отвір до склепу вже сочилась липучо-волога сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся й сів просто додолу. Крізь набряклу тканину кров стікала йому по руці, заливала рукав. Геральт розстебнув каптан, роздер сорочку на стьожки й заходився чимскоріше замотувати собі шию, знаючи, що немає вже часу, що ось-ось зімліє…
Встиг. І таки знепритомнів.
У Визимі, за озером, півень, розкуйовдивши у ранковій вільготі пір’я, хрипко прокукурікав утретє.
8
Побачивши білені стіни і дерев'яну стелю, Геральт упізнав кімнатку над кордеґардією, де мешкав, готуючись до поєдинку. Поворухнув головою і, скривившись від болю, застогнав. Шия виявилася забинтована — туго, щільно і вправно.
— Лежи, відьмаче,— сказав Велерад.— Лежи, не рухайся.
— Мій… меч…
Велерад похитав головою.
— Очевидно, тебе цікавить срібний відьмацький меч? Він тут, не бійся. І меч, і скринька. І три тисячі золотих. Так, так, мовчи! То я старий дурень, а ти справді мудрий відьмак. Фолтест уже другий день це торочить.
— Другий день?
— Атож, другий. Нівроку вона тобі розпанахала шию — можна було крізь ту дірку всередину зазирнути. Усі твої нутрощі роздивитись. Один Бог знає, скільки з тебе крові витекло. Щастя, що ми зразу по третіх півнях туди побігли. У Визимі ніхто не спав тої ночі. Не випадало. Добряче ви там галасували! Моя балачка тебе не стомлює?
— А королівна?
— Королівна як королівна. Худа, правда. І недорікувата якась. Рюмсає безперестанку. Під себе сюсяє. Але Фолтест каже, що то минеться. Має надію. А ти як гадаєш, Геральте?
Відьмак заплющив очі.
— Гаразд, я вже йду,— сказав Велерад підводячись.— Відпочивай. Але слухай, Геральте, поки я не пішов, скажи мені — навіщо ти хотів її загризти? Чуєш, Геральте?!..
Відьмак спав.
Голос розуму – 2
1
— Геральте.
Його розбудили сліпучі промені сонячного світла, що наполегливо пробивалися крізь щілини в ставнях. Здавалося, сонце, що було вже високо, досліджувало кімнату своїми золотими щупальцями. Відьмак прикрив очі долонею, непотрібним неусвідомленим жестом, від якого ніяк не міг позбутися,— адже досить було просто звузити зіниці, перетворивши їх у вертикальні щілинки.
— Уже пізно,— сказала Неннеке, розкриваючи ставні.— Ви заспалися. Іоле, зникни. Миттю.
Дівчина різко підхопилася, нахилилася, дістаючи з підлоги накидку. На руці, у тому місці, де щойно були її губи, Геральт відчував цівку ще теплої слини.
— Стривай…— непевно сказав він. Вона глянула на нього й швидко відвернулася.
Вона змінилася. Нічого вже не залишилося від тієї русалки, того сяючого ромашкового марення, яким вона була на зорі. Її очі були синіми, не чорними. І всю її вкривало ластовиння — ніс, груди, руки. Ластовиння було дуже привабливе й пасувало до кольору її шкіри й рудого волосся. Але він не бачив його тоді, на зорі, коли вона була його сном. Він із соромом і жалем відзначив, що ображений на неї — адже вона перестала бути мрією — і що він ніколи не вибачить собі цього жалю.
— Стривай,— повторив він.— Іоле… Я хотів…
— Помовч, Геральте,— сказала Неннеке.— Вона однаково не відповість. Іди, Іоле. Поквапся, дитино моя.